ЛАБРЮЙЄР, Жан де
(1645 – 1696)
ЛАБРЮЙЄР, Жан де (La Bruyere, Jean de – 16.08. 1645, Париж – 10.05.1696, там само) – французький письменник.
Лабрюйер народився у сім’ї небагатих міщан, займався юридичною діяльністю та служив у принца Конде вихователем. Його “Характери, або Звичаї цього століття” (“Les caracteres, ou Les moeurs de ce siecle”, 1688) – один із найвидатніших творів французького класицизму XVII ст. “Характери” Лабрюйер спочатку задумав як додаток до перекладу французькою мовою однойменної книжки давньогрецького письменника Теофраста. Цей додаток, за звичаями
За жанром “Характери” багато в чому продовжують традиції М. де Монтеня та Ф. де Ларошфуко. Це книга нарисів, афоризмів, фрагментів, роздумів. Основне в ній – роздуми про духовний склад людини, про “настрій” її розуму та серця. При цьому Лабрюйер вважає,
Твердячи про класицизм Лабрюйера, не варто забувати про наявність у нього реалістичних тенденцій. Ці тенденції не слід розглядати як щось протилежне чи вороже класицизмові, але вони розширюють зміст класицистичної системи порівняно з тим, як вона представлена, скажімо, у П. Корнеля, Ж. Расіна чи Н. Буало, вводить у неї ряд принципово нових моментів. Ці тенденції проявляються в тому, що письменник часто пояснює набуті людиною риси не її внутрішнім світом і навіть не впливом на неї інших людей, а дією соціального середовища загалом. Характер він пов’язує зі способом життя. Так, поведінка та вчинки людини, котра перебуває на значній посаді, визначаються, на думку письменника, цією посадою. А людина, від природи весела та щедра, під впливом обставин стає у Лабрюйера похмурою, скупою, запопадливою, черствою. Суперечачи теоретичним канонам класицизму, Лабрюйер протестує проти трактування людського характеру як чогось незмінного. Він упевнений, що люди впродовж свого життя стають несхожими на себе самих. Унаслідок визнання принципу розвитку характеру, його змінюваності особливу роль у Лабрюйера відіграють якості “набуті”.
Лабрюйер не має справи з людиною загалом. Услід за Ж. Б. Мольером, у першу чергу він приділяє велику увагу приналежності людини до певного соціального стану. У зв’язку з цим дуже суттєвою для нього є тема багатства та бідності, майнових контрастів, яка щонайтісніше переплітається з темою станової ієрархії та юридичної нерівності. Особливо важливою для Лабрюйера є думка про відмінності, які існують у суспільстві поміж привілейованими станами та переважною більшістю простолюду, позбавленого привілеїв: між дворянами, вельможами, міністрами, чиновниками, з одного боку, і людьми низького стану, з іншого.
Усі способи збагачення Лабрюйер вважає “негарними”, пов’язаними із казнокрадством, обманом, розоренням інших. Люди, заклопотані корисливістю та збагаченням, “навіть не є людьми”, переконаний автор “Характерів”. Заперечення Лабрюйера багатства та вельможності, введення у зображуваний світ образів вельможі та простолюдина, багатія та бідняка додають додаткового смислу його ідеальному образові мудреця, типового для класицистичного світосприйняття. Невипадкові зауваження Лабрюйера про те, що при дворі не потрібні розум і здібності, оскільки їх замінюють гречність, уміння підтримувати розмову і т. п., що багатий дурень – аж ніяк не виняток. Мудрець для Лабрюйера не лише той, хто розумний, а й той, хто працює. Працелюбність – невід’ємна ознака мудреця. Вона зближує його з “людиною з народу”, із селянином, оскільки головний зміст життя останнього – праця. Тяжіння Лабрюйера до Просвітництва (причому в його радикальній, руссоїстській формі) тут особливо помітне.
Думка про недостатність для “мудреця” його інтелектуальних переваг посилена міркуванням про “сановників” і “розумних людей”. Розрізняючи тих, у кого “немає нічого, крім сану”, і тих, у кого “немає нічого, крім розуму”, Лабрюйер протиставляє тим і іншим “доброчесну людину”. У другому розділі “Характерів” письменник розмірковує про “героїв”, які трапляються і поміж суддів, і поміж учених, і поміж придворних. Але ні герой, ні велика людина не дорівняються, на думку Лабрюйера, до “справді моральної людини”. Моральність як етична чеснота стає у “Характерах” головним мірилом поведінки. Лабрюйер вважає шляхетним лише те, що позбавлене егоїстичного, а справжньою великодушністю – те, яке невимушено, м’яко та сердечно, просто і доступно “спонукуване добротою”.
Проте, попри все, долю людини Лабрюйер уявляє настільки безрадісною, що знайомство з нею, на його думку, може лише знеохотити до життя.
Письменник сумнівається також і в могутності розуму, не вірить у його здатність керувати людською поведінкою. Замолоду, стверджує Лабрюйер, людина живе інстинктами; у зрілому віці розум розвивається, але його зусилля виявляються марними через пристрасті, природжені вади; у старості розум працює на повну силу, але він уже пригнічений роками невдач і злигоднів, підточений тілесною неміччю. Змінюються, вважав письменник, лише одяг, мова, манери, смаки, а людина залишається злою і непохитною у своїх розпусних намірах. Автор “Характерів “вважає, проте, що не слід “обурюватися” з того, що люди егоїстичні, невдячні, несправедливі, пихаті, – “такою є їхня природа”. А якщо так, то й боротьба із цим позбавлена сенсу.
Замирення з дійсністю набуває у “Характерах” рис традиціоналізму. Розмірковуючи, наприклад, про всесилля грошей у сучасному суспільстві, Лабрюйер оголошує це всесилля абсолютним, не зумовленим конкретними обставинами, посилаючись на багатіїв, котрі панували над людьми ще в античному світі. Риси традиціоналізму в “Характерах” тісно пов’язані із закликами Лабрюйера “вилікуватися від ненависті та заздрості”. Людина повинна відмовитися від схиляння перед вищими рангами, від плазування та приниженості. Але заклики до почуття власної гідності, до гордості перемежовуються з висловлюваннями про марність боротьби за якісь зміни. Слід задовольнятися тим, що є, стверджує автор.
Особливого смислового відтінку набуває у зв’язку з цим і образ носія мудрості у Лабрюйера. Мудрість повинна замирювати з успіхами “злих”, з відданням переваги негідним. Мудрість мудреця – у дотриманні нейтралітету. Він повинен обмежитися роллю глядача.
Строга логічність викладу думок, типізація, узагальнення, риторичність, урочистість стилю – такі характерні риси книги Лабрюйера, яку важко співвіднести з якоюсь певною формою чи жанром. У ній химерно поєднуються портрет і афоризм, моральне повчання і літературна критика, діалог і новела, політична сатира й утопія. Усі ці різноманітні літературні форми, використані останнім великим класицистом XVII ст., покликані якнайповніше розкрити основну загальну ідею його “Характерів” – пізнання звичаїв багатьох людей.
За Д. Обломієвським
(2 votes, average: 2.50 out of 5)