КУНДЕРА, Мілан
(нар. 1929)
КУНДЕРА, Мілан (Kundera, Milan – нар. 01.04.1929, Брно) – чеський письменник.
Кундера народився у колишній Чехословаччині у сім’ї відомого піаніста і музикознавця Людвіка Кундери. З дитинства навчався гри на фортепіано у свого батька, пізніше також вивчав музичну композицію. Замолоду підробляв чорноробом і грав джаз. У 1948 р. Кундера закінчив гімназію у Брно, після чого відправився у Прагу вступати у Карлів університет. Провчившись два семестри на філософському факультеті за спеціальністю “літературознавство й естетика”, перевівся
Оскільки у ранньому віці Кундері довелося пережити нацистську окупацію, у ньому доволі рано проявилася політична свідомість. Природною реакцією був вступ Кундера у 1948 р. у комуністичну партію, тому що після перемоги над фашизмом багато хто уявляв комуністів рятівниками. Проте у 1950 p. Кундеру виключили з партії за “антипартійну діяльність” і “помилкові
У 40-х pp. Кундера перекладав чеською мовою вірші В. Маяковського та Г. Аполлінера, а в 1946 р. він опублікував власну поетичну добірку у журналі “Mlade archy”. Рання поезія Кундери відповідала духові часу і була схвалена офіційною критикою Водночас у поетичній збірці “Людина – неосяжний сад” (“Clovek zahrada sira”, 1953) він намагався полемізувати зі спрощеним тлумаченням людської особистості й протистояти офіційній естетиці. Найвідоміший із його поетичних циклів, “Останній травень” (“Posledni maj”, 1955), уславлює героїзм письменника-комуніста Ю. Фучіка (1903-1943).
Межовим моментом у творчості Кундери можна вважати поетичну збірку “Монологи” (“Monology”, 1957; переробл. у 1964 і в 1965 pp.), у якій проявилася зацікавленість автора людською психологією. Збірка мала підзаголовок “Книга про кохання” і була присвячена стосункам поміж чоловіком і жінкою, зі всіма їхніми складнощами, що не відповідало комуністичній ідилії. Через те “Монологи “були піддані критиці, а їхній автор звинувачений у “цинізмі”.
У 1960 p. Кундера опублікував теоретичну працю “Мистецтво роману”, у якій на матеріалі творчості В. Ванчури, провідного прозаїка чеського авангарду 20-30-х pp., досліджував можливість епіки у сьогоденні та проблеми техніки письма. З кінця 50-х pp. він поступово знаходив адекватну форму для вираження свого світогляду у драматургії та прозі. П’єса “Власники ключів” (“Majitele klicu”; вперше поставлена у 1962 p.), у якій письменник, використавши військову тематику, протиставив образи обивателів і героїчних людей, спричинила значний резонанс як на батьківщині Кундери, так і за кордоном.
Велику роль у культурному житті того часу відіграла публіцистика Кундери, як, приміром, роздум “Про суперечки спадкоємні” (1955), за допомогою якого він залучився до дискусії про духовну орієнтацію сучасної чеської літератури. У культурологічно-політичному виступі на IV з’їзді Союзу чеських письменників у 1967 р. він зауважив, що чеській культурі, яке тривалий час була ізольована від світу спочатку німецькою окупацією, а потім сталінізмом, загрожує втрата історичної пам’яті. У цьому виступі містилася також різка критика будь-яких проявів цензури.
У 1969 p. Кундеру звільнили з роботи, і всі його публікації були викреслені зі списків книг, виданих у Чехословаччині. Його позбавили права працювати та друкувати свої твори, п’єси не ставилися. Оскільки твори Кундери виходили друком на Заході, він міг жити на гонорари, хоча більша частина грошей діставалася державі. У 1974 р. письменник отримав запрошення університету міста Ренн у Франції, і тільки наступного року йому дозволили виїхати разом із дружиною Вірою Грабанковою. Через чотири роки, після виходу друком “Книги сміху та забуття” (“Kniha smichu a zapomneni”) чехословацький уряд позбавив його громадянства, а в 1981 р. він отримав французьке громадянство. Пропрацювавши чотири роки у Ренні, Кундера перебрався у Париж, де викладав у Вищій школі суспільних наук.
Сам Кундера поділяє свою творчість на два етапи: період незрілості (від цієї частини своєї творчості дистанціюється і забороняє друкувати твори цього періоду) і на період своїх найкращих творів. Письменник стверджує, що вперше “знайшов себе”, коли писав оповідання “Я сумний Бог” (1958), яке згодом включив у перший із трьох зошитів “Смішних любовів” (“Smesm lasky”, 1963, 1965, 1968). Характерна риса “Смішних любовів” – анекдотичність, жартівливість. Як зізнавався автор, він розпочав писати для власного задоволення. Перше загальне видання всіх трьох зошитів, куди входило 8 оповідань, вийшло друком у Празі в 1970 р. Пізніше автор переробив збірку, надавши їй нової форми та композиційної єдності, і включив у нього тільки 7 оповідань. Тематика “Смішних любовів” зосереджена на містифікації, забавлянні з коханням і парадоксах донжуанства нашого часу. Кожне із оповідань має свою оповідну структуру, модель і тему, які автор розвинув згодом у своїх романах.
Свій перший роман “Жарт” (“Zert”) Кундера розпочав писати ще у 1962 p., а віддав його у видавництво у грудні 1965 р. За словами автора, у видавництві сумнівалися, що пощастить видрукувати книгу, оскільки вона надто вже суперечила офіційній ідеології того часу. Проте Кундера захистив роман від урядових цензорів, і книга нарешті вийшла друком у 1967 р. без змін. Використовуючи гротескову історію про людське життя, знівечене через звичайний жарт, і про безуспішну помсту героя, автор змальовує зміни, що відбувалися у чеському суспільстві із середини 50-х, і приводить свого героя до відчуття відчуженості від світу. Авторові дозволили переписати роман у вигляді сценарію для фільму, який він сам і зняв.
У романі “Життя – не тут” (“Zivot je jinde”, закінчений у 1969 чи 1970 p.; вперше вийшов друком у Парижі франц. мовою у 1973 p.) K. змалював історію юного поета Яромила, котрий віддав свій художній талант і юнацьке шанолюбство служінню комуністичній ідеології. Саме із цієї причини він далекий від самокритики і тверезого погляду на суспільну обстановку, врешті-решт, він безцеремонно втручається у долі інших людей, приносячи їм нещастя: за виказом Яромила заарештовують його кохану та її брата. Закомплексованість і викривленість героя письменник намагається пояснити не лише ненормальними суспільними умовами, а й деспотизмом його матері (цей мотив повторюватиметься і в наступних романах Кундери), розладом у сучасному світі правди та краси. Роман закінчується трагіфарсом: Яромил, котрий мріяв героїчно загинути, помирає в обіймах матері від запалення легень. Сама назва роману є цитатою. Цією фразою, взятою із А. Рембо, А. Бретон у 1924 р. закінчив “Маніфест сюрреалізму”. Той самий лозунг можна було побачити у Парижі в 1968 р. під час студентських заворушень.
“Прощальний вальс” (“Valcik na roxloucenou”, вперше вийшов друком франц. мовою у Парижі в 1976 р.) – останній роман, написаний у Празі. На перший погляд він видається просто комедією, у якій змальовані колізії між кількома любовними парами у чеському курортному містечку. Хоча насправді ця книга сповнена печалі та відчаю, спричиненими безвихідністю ситуації, у яку потрапила батьківщина автора.
“Книга сміху та забуття” була написана у перші роки еміграції, і вперше вийшла друком французькою мовою у Парижі у 1979 р. Як і в деяких інших творах Кундери, композиція тексту інспірована музичною композицією. У романі немає викінченого сюжету, окремі епізоди є різними варіаціями на загальну тему: герої борються із забуттям і доходять думки, що минуле не можна покращити.
Мотиви еміграції та побутової ідилії Кундера розвинув у романі “Нестерпна легкість буття” (“Nesnesitelna lehkost byti”, закінчений у 1972, вперше вийшов друком франц. мовою у 1984 p.), герої якого після серпневих подій 1968 р. виїжджають у Швейцарію, але потім повертаються у Чехословаччину. У романі багато філософських роздумів, заснованих переважно на тлумаченні легкості та важкості у дусі давньогрецького філософа Парменіда й ідеї Фр. Ніцше про одвічне повернення. У 1988 р. американський режисер Ф. Кауфман зняв за цим романом однойменний фільм, який, щоправда, сам Кундера вважав невдалим.
Роман “Нестерпна легкість буття” невеликий за об’ємом, але винятково насичений за проблематикою: екзистенційною, політичною, естетичною, філософською. Основну сюжетну лінію утворює історія кохання талановитого празького хірурга Томаша, улюбленця та любителя жінок, і офіціантки із провінції Терези. Тереза закохалася в Томаша раз і назавжди, але й для нього ця зустріч виявилася не звичайним перебіжним захопленням, а незнайомою для нього до того часу духовною прив’язаністю. Проте, одружившись із Терезою, він не відмовляється від “романів” з іншими, змушуючи її глибоко страждати. Після серпня вони їдуть у Цюріх, але коли Тереза, будучи не в змозі змиритися зі зрадами чоловіка, повертається у Прагу, Томаш їде за нею. Вдома на нього чекає типова доля чеського інтелігента, котрий не бажає пристосовуватися до режиму. Томаша змушують підписатися під зреченням його опублікованої ще до серпня статті, у якій містилася критика комунізму, а коли він на це не згоджується, переводять із клініки у звичайну лікарню, потім він втрачає і це місце, три роки займається миттям вікон, згодом за наполяганням Терези вони їдуть у село, не знаходять щастя й обоє гинуть у автомобільній катастрофі.
У романі відсутні розлогі описи. Автор лаконічно інформує читача про вчинки, емоції, думки героїв, іноді про їхні сни, але ця інформація супроводжується роздумами Кундери про створені ним образи, про характер зображуваного часу, про поетику цього роману, про закономірності людського життя. У “Нестерпній легкості буття” відтворюються суперечки та незгоди в емігрантському середовищі, з певним скепсисом зображені дисиденти, наївне і показне, як він гадав, бунтування лівих інтелектуалів на Заході. Разом із коханкою Томаша художницею Сабіною автор бачить у “кітчі” своєрідне естетичне підгрунтя перемоги тоталітаризму, витоки планетарної кризи взагалі. Кундера неодноразово підкреслює: “Людське життя збувається лише раз, і через те ми ніколи не зможемо визначити, яке з наших рішень було правильним, а яке – хибним. У даній ситуації ми могли вирішити лише один-єдиний раз, і нам не дано ніякого другого, третього, четвертого життя, щоби мати можливість зіставити прийняті рішення”. Єдність, неповторність життя створює його легкість, але саме в цій гаданій легкості – його справжній трагізм, його нестерпність.
Останнім романом, написаним чеською мовою, став роман “Безсмертя” (“Nesmrtelnost”, дописаний у 1988, вперше виданий франц. мовою у 1990 p.). У ньому Кундера постійно підкреслює фіктивність усього, що відбувається. Його загалом цікавлять загальні питання буття та характерні риси європейської культури. У книзі рефлексійність до такої міри домінує над сюжетною лінією, що її можна вважати певним синтезом роману й есе.
Ключем до глибшого розуміння творчості Кундери може бути збірка із семи есе “Мистецтво роману” (“L’art du roman”, 1986). Ця збірка не має нічого спільного з ранньою однойменною теоретичною працею, крім назви. Тут автор розмірковує про власну творчу манеру, особливо акцентує увагу на донедавна недооцінюваній традиції центральноєвропейського роману та захоплюється модернізмом “кафківської” традиції. Подальші есе склали збірку “Зраджені заповіти” (“Les testaments trahis”, 1993). Роздуми про можливості роману, а також опубліковані в журналах есе про політичне та культурне протиставлення “Заходу” та “Сходу” та про концепцію Центральної Європи зробили Кундеру популярним публіцистом ще у 80-х pp. Він також публікувався у чеських, французьких, і навіть в ісландських і мексиканських періодичних виданнях.
Кундера неодноразово підкреслював, що надихається творами європейської літератури періоду Відродження та Просвітництва, особливо романами Дж. Боккаччо, Ф. Рабле, Л. Стерна та Д. Дідро. Свою п’єсу “Жак і його пан” (“Jacques et son тайте”, 1981), присвячену Дідро і яка є варіацією на тему роману самого Дідро “Жак-фаталіст”, Кундера написав у роки радянської окупації. Вперше п’єса була опублікована у Парижі в авторському перекладі.
У 90-х pp. Кундера розпочав писати свої романи французькою мовою. “Неспішність” (“La lenteur”, 1995) і “Справжність” (“L’identite”, 1997) є швидше певними резюме, у яких натяк на більш конкретну історію лише ілюструє абстрактні роздуми, есе чергуються із сюжетною лінією, і у світ роману проникають більш чи менш приховані алюзії на традиції роману минулих століть.
Останній на даний час роман “Невідання” (“Lgnorance”, 2003) був уперше опублікований за побажанням автора іспанською мовою. Теми роману – еміграція, самотність, пам’ять, забуття, ностальгія, байдужість.
Зa M. Щепанович
(1 votes, average: 5.00 out of 5)