Критика про книгу А. Твардовского “Василь Теркин”
І. А. Бунін 10 вересня 1947 р. писав з Парижа відомому літераторові Н. Д. Телешову: “Дорогою Микола Дмитрович, я тільки що прочитав книгу А. Твардовского (“Василь Теркин”) і не можу удержатися – прошу тебе, якщо ти знаком і зустрічаєшся з ним, передати йому при нагоді, що я (читач, як ти знаєш, причепливий, вимогливий) зовсім піднесений його талантом, – це воістину рідка книга: яка воля, яка чудесне молодецтво, яка влучність, точність у всім і яку незвичайну народну, солдатську мову – ні сучка, ні задирки, ні єдиного фальшивого, готового,
Навіть через кілька десятиліть після війни дивуєшся, що в “Книзі про бійця” немає прославлянь Сталіна, партії, і більше того, можна знайти іронію стосовно сильних миру цього, наприклад: “Міста здають солдати, | Генерали їх беруть”. Хоча, зрозуміло, не все, що накипіло на душі, могло ввійти в текст, і автор ухильно дає це зрозуміти читачеві,
Уже в початкові місяці “часу гіркої” з’явилися у Твардовского частини поеми “Будинок у дороги”, що він завершив і опублікував тільки після війни – в 1946 г.
Віршований епос придбав у цій поемі інші ознаки, чим в “Василі Теркине”. З одного боку, автор більше докладний у висвітленні загальнолюдських і національних рис і історичних реалій 1940-х років, з іншого боку – у його підході до теми виявляються елементи символістської поетики, творча манера Твардовского в “Будинку в дороги” збагачується освоєнням традицій античного епосу, некрасовской і блоковской поезії. Образ будинку в дороги Твардовский проніс через війну як символ Росії, її постійної наближеності до процесів світової історії. Літописець народної трагедії слідом за попередниками не може співати про будівництво нового будинку, поки російська муза вимагає втілення того, що виношено душею у вогні війни. “Той біль не отмщена й не пройшла з перемогою”.
У кожній строфі, присвяченої довоєнного будинку, утримуються прикмети споконвічно “райського” перебування на землі. Сад, палісадник, грядки, чистота, затишок, радість спілкування із близькими становлять це загублене щастя. Підвищена, хоча й стримуваній емоційності пронизує весь добуток, наповнюючи його ліричною схвильованістю, імпресіоністської проникливістю
Помита підлога блищить у будинку
Охайністю такою,
Що просто радість по ньому
Ступити босий ногою.
И добре за стіл свій сісти
У колі рідному й тісному,
І відпочиваючи, хліб свій є,
І день хвалити чудесний.
Звук косовиці (“Коси, коса, | Поки роса…”) виступає як якийсь наскрізний мотив, символ мирного благоденства. Коли рубіж війни перекреслив мир, навіть коса в руках Ганни зазвучала інакше: “Не та коса, не та роса, | Не та трава, здавалося”.
Автор назвав свій добуток “плачемо про батьківщину”, “піснею її долі суворої”. Формулювання нагадує нам назва драматичної поеми А. Блоку – “Пісня Долі”. Образ блоковской Росії з’єднує глобальну метаисторическую сутність і інтимний мир особистісного переживання, надреальне й почува безпосередньо. Значимість поеми і її “інтимність” Твардовский підкреслив у передмові. Звернувшись до читача, він побічно знову нагадав про паралелі Русь – дружина:
И як повернутися ти не міг
З війни до дружини-солдатки,
Так я не міг
Весь цей строк
Повернутися до того зошита.
На Росію насувається в поемі хтось він – фантастично страшна сила, ще більш жахаюча, ніж “недвижний хтось, чорний хтось” або дракон, що, “роззявивши впасти, нудиться спрагою”. Він втручається в самі основи життя, перетворюючи мир в абсурдний смітник разъятих частин:
Ламав і плутав фронт і тил
Від моря й до моря,
Кривавою загравою світил,
У ночі стуляючи зорі.
Як на картинах сюрреалістів, на передній план раптом виступає група випадково об’єднаних і зрівняних один з одним елементів розірваного буття:
И стільки вивалило раптом
Гуртів, возів, тритонок,
Коней, підведення, дітей, бабів,
Вузлів, ганчір’я, торбинок…
Потік бачень і голосів уже не піддається логічній регламентації, у всім тільки предвестье загальної катастрофи: “Змішалося всі, одного лиха – | Війни знаменьем було…”
Дуже багато сцен, картини, епізоди, ситуації, деталі, прохідні й наскрізні образи мають другий (а іноді й третій) план. Як хоче російська жінка всіх пошкодувати й усіх урятувати і як страшиться, що не вбереже навіть і власних дітей. Ряд епітетів у перерахуванні голівок хлопців, що страждають від спраги під палючою спекою, говорить про те, як довго Ганна дивиться на них, тужачи. Виводить із рефлексії нагадування про мерю співчуття й мері відповідальності:
Ні, ти дивитися не виходи
Хлопців на водопої.
Скоріше своїх пригорни до грудей,
Поки вони з тобою.
Як би сперечаючись із новітніми педагогічними установками й теоріями, Твардовский повертає читача до мудрості, вивіреної віковим досвідом. Є чи для дітей місце краще, ніж рідний дім? Авторська думка про благо й благополуччя на цей рахунок однозначно:
Поки з тобою,
У сім’ї рідний,
Вони, пускай не в холе,
У будь-якому нестатку,
У своєму гнізді –
Ще на заздрість частка.
Твардовский-художник показує, як багато звалюється на жіночі плечі, як часто чекають жінку труднощів, перед якими вона слабка й беззахисна, але зобов’язана вистояти:
Велів дітей і будинок берегти, –
Дружина за все у відповіді.
Монолог російської дружини явно випадає із правил сталінського відношення до бранців: “Ти не соромся мене, | Що вниз сповзли обмотки, | Що, може, без ременя, | И, може, без пілотки. | И я не докорю | Тебе, що під конвоєм | Ідеш. І за війну, | Живий, не став героєм”. Під час зворушливої зустрічі із чоловіком у купі Ганна щиро переживає: “Не на неї чи він сердить | За цей сором і борошно?”
Жіночі милі промахи часом є приводом для найглибшого узагальнення, приховують полемічний підтекст. 1946 рік. Сталінський режим надзвичайно строгий до тих, хто потрапив під окупацію. Гіркота й відтінок трагічної іронії звучить в авторському голосі: а не чи хазяїн винуватий у цьому лиху, так своєї провини не бачить? За словом “хазяїн” майже непримітна алюзія:
Ну що ж, солдат, стягни з її,
Із дружини своєї, солдатки,
За те, що, може бути, житло
Рідне не в порядку.
За все з того, хто винуватий,
По всіх статтях уставу
Стягни зі строгістю, солдат,
Твоє, хазяїн, право.
У поемі описується народження дитини в полоні. Ця глава приводить читача до міркувань про гіркі курйози російської історії, силі життя і її крихкості, уразливості, про стійку владу єства й протиприродних зрушень у психіці людини XX в. Голос дитини, на який будуть дивитися тільки як на зайвий рот, бентежить своїм недитячим докором (за ним звучить голос самого автора):
Бути може, щастям був би я
Твоїм, твій гіркий, зайвий,
Адже все більші сини
З маленьких повишли.
Тема будинку-батьківщини й Росія^-матюкай звучить як трагічна. Але людська доброта й материнська щедрість допомагають вижити дітям і в неволі. Війна диктує свої першорядні моральні цінності, відкриває особливий духовний вимір, і це тонко відчув Твардовский. Мати справедлива, тому що вона любить своїх дітей:
А матір рідну не вчити,
Як на шматки шматок ділити,
Який шматок ні вбогий,
Який поділ ні важкий.
Навіть мигцем порушені проблеми схоплені поетом із проникливою мудрістю й чіпкою влучністю. Ганна на чужині дивиться на весняну природу, що пробуджується: “Дзюрчав по-своєму струмок | У чужих полях нелюбих, | И солона здавалася їй | Вода в бетонних трубах”. ратний подвиг, Що Зробив, солдата на батьківщині зустрічає “нагорода” гірка. Ціль його довгої дороги була одна – “дійти до будинку”, але замість будинку він знаходить зарослою кропивою попелище:
Глухий, нерадісний спокій
Хазяїна зустрічає.
Каліки-яблуні з тугою
Гольем галузей качають.
Праця бездомному героєві вже не на радість, а тільки засіб “на людях забутися”, і відвернув він від читача своя скорботна особа: “Слідом за косою качав солдат | Спиною, від поту сіркою”. Сучасники захоплювалися простотою поеми, тим, яка у Твардовского ненав’язлива й разом з тим віртуозна оркестровка вірша”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)