Людина не отримує ім’я від батьків випадково. Щось у цьому звичаї вибору імені для дитини є загадкове, таємниче й красиве. Чи то це йде від вибору за церковними святцями, коли ім’я прив’язується до дня якогось святого і ним нарікають дитину, а далі цей святий стає ангелом – охоронцем; чи то від довгого обговорення в колі рідних і спільного рішення назвати дитину тим чи іншим іменем, особливо в пам’ять славетних предків.
Мене звати Олександром. У перекладі з грецької мови це ім’я означає “захисник людей”. Це древнє ім’я,
помандрувавши по світу, прийшло до нас в Україну, захопивши з мандрів усі можливі форми: від французів – Саша, від росіян – Шура, а що вже казати про те, як українці люблять це ймення: Сашко, Санько, Саня, Сашура, Шурик, Шурко, Олексаша, і суто українське – Олесь, Лесь, Лель. Вдома мене називають Лесем, а друзі – Сашком. За звуковим складом ці імена здаються простими, але щось у них звучить таке первісне, старожитнє, узяте ще з язичницьких часів, і разом з тим є щось лагідне і ніжне у звучанні.
Я пишаюся тим, що такі ж імена мали видатні воїни – полководці Олександр Македонський, Олександр Невський;
відомі письменники Лесь Мартович, Олександр Олесь, Олександр Довженко, Олесь Гончар, театральний діяч Лесь Курбас, сучасний співак Олександр Пономарьов і багато інших. Ці люди не заплямували свого імені. І це для мене як естафета: не зганьбити свого імені, зробити щось добре в житті й передати нащадкам якщо не ім’я, то хоча б добру пам’ять про нього.
