КРАСА ЛЮДСЬКИХ ПОЧУТТІВ У ЛІРИЦІ В. СИМОНЕНКА
“Жити спішити треба, кохати спішити треба”. Про що свідчать ці слова Василя Симоненка – про велику любов до земного життя чи про передчуття невблаганності долі, що відміряла йому такий короткий шлях у житті? Адже поет прожив лише 28 років (1935-1963), залишивши по собі неповторно високу лірику.
Народився Василь Симоненко 8 січня 1935 р. в селі Біївцях Лубенського району на Полтавщині. Дитинство припало на тяжкі повоєнні роки, велику роль у вихованні хлопчика відіграли дідусь та бабуся, любов до яких проніс поет через усе життя. У новелі “Дума
Біль у душу мою закрадається вужем,
Відчай груди мені розпанахує, рве.
Я готовий
Повірити в царство небесне,
Бо не хочу,
Щоб в землю ішли без сліда
Безіменні,
Святі,
Незрівнянно чудесні,
Горді діти землі,
Вірні діти труда.
Даючи оцінку віршам Василя Симоненка,
Чужих країв ніколи я не бачив.
Принад не знаю їхніх і окрас,
Та вірю серцем щирим і гарячим:
Нема землі такої, як у нас.
(“Я не бував за дальніми морями…*)
Після закінчення факультету журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка Василь Симоненко працював у редакціях газет “Молодь Черкащини”, “Черкаська правда”, власним кореспондентом “Робітничої газети”. Він був веселою, доброзичливою людиною, романтиком, ліриком, закоханим у життя, істинним патріотом:
Україно! Ти для мене – диво!
І нехай пливе за роком рік.
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.
Ради тебе перли в душі сію.
Ради тебе мислю і творю –
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю*
(“Україні”):
Зі своїм ім’ям поет устиг побачити лише дві книжки: “Тиша і грім” (1962) та віршовану казку для дітей “Цар Плаксій та Лоскотон” (1963). Після його смерті вийшло ще чотири збірки: “Земне тяжіння”, “Поезії”, “Подорож у країну навпаки” (для дітей), “Вино з троянд” (новели). А потім – 15 років мовчання: жодної збірки, жодного видання поезій аж до “Лебедів материнства” 1981 р.
Воістину документом часу були щоденникові записи Василя Симоненка, його “Окрайці думок”, що вже у квітні 1965 р. стали предметом не тільки полеміки, а й різних ідеологічних звинувачень. Можливо, це сталося тому, що “Окрайці думок” потрапили за кордон і там були опубліковані під назвою “Берег чекань”. Можливо, тому, що від них віяло здоровою мораллю і свіжістю думок:
“Ніяке вчення не сміє монополізувати духовне життя людства” (8.Х.62 р.)
“Немає нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини”. (16.Х.62 р.)
“Реалізм одержав чергову вікторію, не творами, правда, а адміністративними заходами. Взагалі, небезпека формалістичного безумства, здається, була позірною. Принаймні на Україні я не зустрів жодного уболівальника абстракціонізму чи якогось неофутуризму. Реальною залишилася, як і була, загроза формалістичного недоумства в літературі. Бо хіба ж не формалізм, коли сотні писарчуків за наперед заготовленими схемами обсмоктують десяток-другий так званих вічних ідей – люби працю, поважай тата і маму, не дивись косо на сусідів. Формалізм починається там, де кінчається думка…
…Навряд чи мені можна закинути формалізм, а не друкують нічого” (21.УІ.63 р.)
“Душа прагне потрясінь, а розум боїться їх.
Минулої неділі ми були в Одесі, де місцеві твердо-лоби натішили нас своїм ідіотичним жахом: аби чого не сталося. Фактично нам заборонили виступити на шевченківському вечері. Виходить, Тараса дехто боїться досі. Обивателі від революції”.(6.VІІ.63 р.)
“…Щасливий той, хто хоче мало від життя, – він ніколи не розчарується в ньому. Найпростіший і найкоротший шлях до так званого щастя – стати обивателем. Мозок, здатний породжувати мислі, не здатний зробити його власника щасливим”.(22.VII/63 р.)
Що б не писав і про що б не писав Василь Симоненко, він завжди залишається чистим, щирим і відвертим:
Але правди в брехні не розмішуй.
Не ганьби все підряд без пуття.
Бо на світі той наймудріший,
Хто найдужче любить життя.
Особливою сторінкою творчості поета є його інтимна лірика. “Вразливість його натури, щедрість і чистота почуттів тут виявилися настільки, що найпростішими словами поетові вдалося виразити найсокровенніше, відкрити глибини майже непояснюваного”. (В. Брюховецький)
У вірші “Вона прийшла” поет створив образ коханої, який далекий від чогось конкретного і реального. Це привабливий, чарівний образ вимріяної в снах любові:
Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила.
Такою ніжною і доброю була.
Кохана з’являється поетові в романтичних мареннях:
Вона до мене виплила з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Чари кохання зробили молоде життя ліричного героя прекрасним і таємничим:
Прийшла любов непрохана й неждана –
Ну як мені за нею не піти?
Любов приносить не лише щастя. Дуже часто вона пов’язана зі стражданнями, однак поет благословляє ті почуття, що наповнили його душу:
Ображайся на мене, як хочеш,
Зневажай, ненавидь мене –
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.
(“Тиша і грім”)
Це високе почуття дає натхнення і наснагу, наповнює життя сенсом:
Алє я протестую, волаю: не треба!
Та не можу вже жить
І не думать про тебе.
(“Я дивлюся в твої перелякані очі”)
Болем за втраченим коханням, ніжністю і трепетом пройняті вірші “Ой майнули білі коні_”, “Компаньйонка”, “Через душі, мов через вокзали”, “Всі образи й кривди до одної”, “Ну скажи, хіба не фантастично”, “Дотліває холод мій у ватрі…”, “Я тобі галантно не вклонюся…”
Василь Симоненко і жив, і кохав сильно і безоглядно, що повною мірою відбилося в його інтимній ліриці. Поет розуміє, що “є в коханні і будні, і свята, є у ньому і радість, і жаль_”, що прекрасні почуття любові можуть бути складними і суперечливими. Але такі поняття, як мати, Батьківщина, кохана були для поета неповторними. Тому світла любов до матері, до Батьківщини живе у ліриці Василя Симоненка поряд із почуттям любові до жінки:
Найпрекрасніша мати щаслива,
Найсолодші кохані вуста..
(“Найогидніші очі порожні”)
Але якщо кохання – це те, що являється людині, роблячи її щасливою (“Ти явилась мені – і здалося, що світ помолодшав навколо на тисячу літ”), то мати і рідна земля – це те, що дається людині один раз і назавжди:
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.
Можна все на світі вибирати, сину.
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Яка пронизлива ніжність і щирі почуття до матері, до України звучать у цьому чарівному шедеврі талановитого поета Василя Симоненка, де немає ні крихти пропагандистського патріотизму, де все від серця і в кожному слові – любов.
“Цікаво спостерігати, – пише А. О. Ткаченко, – що майже всі Симоненкові вірші про Україну написані у тому ритмі, що й вірші про кохання”. І це природно для такого поета, людини і громадянина, як В. Симоненко. Він любив свою Вітчизну, любив матір, любив кохану жінку. Але він не любив фальші, не любив лицемірства. Тому й зізнається поет у нелюбові до України з фальшивою усмішкою радості на устах:
Україно! Тебе я терпіти не можу,
Я тебе ненавиджу чуттями всіма.
Коли ти примітивна й на лубок похожа,
Коли думки на лобі у тебе нема.
(“В букварях ти наряджена і заспідничена”!
“..для співу свого, для думи своєї в щасливу мить народила його Україна. І він ~ за прикладом найкращих наших поетів – синівською відданістю їй віддячив,
Напруженим чесним горінням душі”. (Олесь Гончар)
Василь Симоненко належить до поетів-шістдесятників, творчість яких віщувала відродження національної свідомості, впливала на громадську думку (Ліна Костенко, М. Вінграновський, І Драч, Б. Олійник). Тематичний і жанровий діапазон творчості В. Симоненка досить широкий: вірші, байки, епітафії, притчі, сатиричні казки. Все це засвідчує величезний резерв багатогранного таланту, що не встиг розкритися. Так склалося, що найкращим дітям України судилося коротке життя: Шевченкові – 47, стільки ж – Стусу, Грінченкові; Лесі Українці – 42. і напрочуд мало Симоненкові – 28…
Не тільки важка хвороба, що похитнула здоров’я поета, а й “моральне безсилля”, про яке свідчать щоденникові записи В. Симоненка, вплинуло на його фізичний стан. Ось запис від З. ІХ.63 р.: “Друзі мої принишкли, про них не чути ні слова. Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалішими. “Літературна Україна” каструє мою статтю, “Україна” знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться. Як тут не світитися вдячністю, як не молитися щовечора й щоранку за тих, що подарували нам таку вольготність. До цього ж можна ще додати, що в квітні були зняті мої вірші у “Зміні”, зарізані у “Жовтні”, потім надійшли гарбузи з “Дніпра” і “Вітчизни”.
Ай, ай, ай весело! Всі ми під пресом.
Так воно треба задля прогреса”.
У яких же “гріхах” можна було звинувачувати людину, поета, що помер у 28-річному віці і створив книгу дивовижно чистої лірики, що гідна стати здобутком української класики? Хіба що в пронизливій любові до людини, до свого народу, до України, якій в усі часи належатиме творчість її вірного сина як неоціненний духовний скарб.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)