Краса і щирість почуттів в ліриці Василя Симоненка

Справжнього поета народжують гнів і любов. Гнів і любов народили Василя Симоненка. Великий, праведний гнів проти приниження людини, знищення її людської гідності. Тому, можливо, центральною в творчості поета вважається патріотична тема – любові до України, її безталанного народу, віра у світле майбутнє, де будуть вічно жити радість і кохання. Ліричне слово Василя Симоненка – справжнє коштовне надбання, воно сяє всіма мальовничими гранями. Поет не думав про літературну славу – вона прилита до нього посмертно і утвердилася навіки. Його

поезія витримала випробування протягом кількох десятиліть. Чим же бере за живе палке слово В. Симоненка? Простотою, щирістю вислову, глибоким проникненням у душу людини, в її зачарований світ, патріотичним звучанням своєї музи. Він – майстер слова високого класу, майстер інтимної лірики. Його вірші – “вогнем душі жаріють”, як говорив про них О. Гончар.

Ось поезія “Світ який – мереживо казкове!..” Від неї віє юнацьким максималізмом, життєствердною енергією. Автор передає почуття ліричного героя, який відчуває потребу в коханні і добрі, тому просить у долі:

Дай мені любові, дай добра, Гуркочи

у долю мою, світе.. Не шкодуй добра мені, людині, Щастя не жалій моїм літам.

Юнак очікує від життя дива, приходу справжніх почуттів, про які мріяв в “юнацьких несміливих снах”. Очевидно, таки прийшло до ліричного героя перше кохання:

Вона прийшла, заквітчана і мила, І руки лагідно до мене простягла, І так чарівно кликала й манила, Такою ніжною і доброю була. (“Вона прийшла”)

Інколи, засліплений сильним почуттям, не помічаєш недоліків милої серцю людини; але може настати час руйнування “рожевих ілюзій”. І саме тоді перевіряється глибина, щирість кохання. Такі думки, на мою думку, володіли автором коли він писав поезію “Є в коханні і будні, і свята…”. У ній поєднуються найпотаємніші людські почуття з філософськими роздумами про сенс життя. Хай та що, а поет певен: якщо любов справжня, то жодного разу вагання і сумнівів час,

Дріб’язкові хмарки образи, Не закрили б сонце від нас.

Кохання – не лише повсякденні радощі, воно інколи несе і муки, і страждання, бо буває нерозділеним, болючим, зрадливим. Письменник, мабуть, відчув на собі, тому і з’явилися вірші “Люсі”, “Ти байдужа, як мертве місто”, “Є в коханні і будні, і свята…”. В останній поезії поет розкриває буденні і святкові дні любові, як буває непросто молодим людям порозумітися, знайти спільну стежину в житті, гармонію в інтимних почуттях…

Але, що б там не було, треба чекати на єдину, велику, вірну любов – вона до неї неодмінно прийде. Ліричний герой поезії “Буду тебе ждати там, де вишня біла. Теж сподівається на це, бо зізнається:

…не тебе я жду, жду свого кохання в білому саду. Продовжує цю думку автор у вірші “Чекання”: У весняному сумі ночей Я чекаю тебе, моя мила, Щоби полум’ям синіх очей Ти тривогу мою погасила.

Ця зворушлива відвертість викликає захоплення, бере у полон кожну душу.

Бо втрачає багато той, хто не вміє поступитися, не здатний відрізнити важливо

Го від мізерного. Василь Симоненко закликає бути життєрадісними, любити свою батьківщину, народ, пробуджувати в людині прекрасні почуття. Власне таким і був поет, прожив лише двадцять дев’ять років, пізнав радощі кохання і був до безтями закоханий у життя.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Краса і щирість почуттів в ліриці Василя Симоненка

Categories: Шкільні твори

Links