Короткий виклад: “Історія Тома Джонса, найди”. Глави І-V
Книга третя, що містить у собі самі пам’ятні події, що сталися в сімействі містера Олверті з моменту, коли Томмі Джонсу виповнилося чотирнадцять років, і до досягнення нею дев’ятнадцятирічного віку. З цієї книги читач може вивудити деякі думки щодо виховання дітей. Так як, сідаючи писати цю історію, ми вирішили нікому не лестити, але направляти своє перо виключно за вказівками істини, то нам доводиться вивести нашого героя на сцену в набагато більш непривабливому вигляді, ніж нам хотілося б, і чесно заявити вже при першому його появу, що
Пороки цього юнака представлялися в ще більш несприятливому світлі при порівнянні з чеснотами його товариша, молодого Блайфіла – хлопчика, настільки різко відрізнявся від Джонса, що його обсипали похвалами не тільки рідні, а й всі сусіди. Подія, що сталася у цей час, представить вдумливому читачеві характери двох хлопчиків набагато краще, ніж це здатен зробити саме довге міркування. У Тома Джонса, який, як він не поганий, повинен служити героєм нашої історії, був серед слуг сімейства тільки один приятель… Приятель цей
Він зізнався у злочині і абсолютно правильно послався на своє виправдання, що виводок піднявся з землі містера Олверті. Потім Том був підданий допиту: хто з ним перебував? Причому містер Олверті оголосив про свою тверду рішучість дізнатися, поставивши обвинуваченого до відома щодо свідчень сквайра і двох його слуг, що вони чули два постріли, але Том твердо стояв на своєму, запевняючи, що він був один… Вранці, прийшовши до його преподобіє містеру Твакому – особі, якій містер Олверті доручив навчання обох хлопчиків, – Том почув від цього джентльмена ті ж питання, які йому були задані напередодні, і дав на них ті ж відповіді. Наслідком цього була жорстока порка… Том витримав покарання з великою твердістю… Тривога польового сторожа тепер пройшла, і сам містер Олверті почав перейматися співчуттям до Того. Щоб загладити свою несправедливість, він навіть подарував йому конячку, повторивши, що дуже засмучений тим, що трапилося.
Глава ІІІ
Ім’я цього джентльмена, який жив вже певний час у будинку містера Олверті, було містер Сквейр. Його природні обдарування були не першого сорту, але він їх сильно удосконалив вченням. Він був глибоко начитаний і був великий знавець усіх творінь Платона і Аристотеля… В області моральності він був переконаний платонік, в релігії ж схиляються до навчання Аристотеля…
… Всю доброчесність вважав предметом однієї лише теорії. Зустрічі цього джентльмена з містером Твакомом майже ніколи не обходилися без суперечок.
Глава ІV
Подією, що поклав кінець розмови, викладеному в останньому розділі, була сварка між молодим Блайфілом і Томом Джонсом, наслідком якої з’явився закривавлений ніс першого.
… Засперечався про щось під час гри, молодий Блайфіл назвав Тома жебраком ублюдком. У відповідь на це Том, який був вдачі гарячого, негайно ж прикрасив його обличчя…
І ось молодий Блайфіл, з поточною з носа кров’ю і струмуючими з очей слідом за нею сльозами, з’явився на суд дядька і грізного Твакома… Том виправдання послався тільки на що викликають слова Блайфіла, про які, втім, останній промовчав у своїй скарзі. Дуже може бути, що ця обставина дійсно вилетіло у нього з пам’яті, тому що в своїй відповіді він рішуче заперечував проголошення їм образливих слів, вигукнувши:
– Збережи Боже, щоб з моїх вуст виходили коли-небудь такі кепські слова! Том, в противність всім судовим формальностям, відповідав на заперечення повторенням брані Блайфіла. Тоді останній сказав: – Чому тут дивуватися? Хто раз збрехав, той не посоромиться збрехати іншим разом. Та як же, він сказав вам, що з ним нікого не було на полюванні, коли він застрелив куріпку: а він знає (тут Блайфіл залився сльозами), та він знає, сам же мені в цьому зізнався, що з ним був сторож Чорний Джордж. … Містер Олверті звернувся до юнака…: – Це правда, мій хлопчик? Як же ти дійшов до такого завзяття в брехні?
Джонс відповідав, Що він зневажає брехня не менше всякого іншого, але він вважав, що честь зобов’язувала його вчинити так, як він вчинив, бо він обіцяв бідоласі не видавати його, тим більше, що він відчував себе зобов’язаним мовчати, продовжував він, що сторож умовляв його не ходити на чужу землю і пішов туди тільки на догоду йому. Після недовгого коливання містер Олверті відпустив хлопчиків, порадивши їм жити дружно і миролюбнішим.
Глава V
Дуже може статися, Що, видавши таємницю, надану йому дуже конфіденційно, молодий Блайфіл позбавив свого товариша від хорошого прочуханки, бо й закривавленого носа було досить для Твакома, щоб взятися за різку, але цю провину тепер зовсім затулив інший вчинок, а щодо цього вчинку містер Олверті заявив Твакому віч-на-віч, що, на його думку, хлопчик заслуговує швидше нагороди, ніж покарання, і, таким чином, помилування зупинило караючу руку богослова. Якщо обидва вчених чоловіка одностайно засудили Джонса, то з не меншим одностайністю вони схвалили молодого Блайфіла. Викриття істини, за твердженням священика, було обов’язком кожного релігійного людини, а за заявою філософа – зовсім згідно з законом справедливості і непорушної вічної гармонією речей.
Все це, однак, мало дуже мало ваги в очах містера Олверті. Його так і не вдалося вмовити підписати наказ про екзекуції над Джонсом. У грудях його жило почуття, яке говорило про те, що стійка вірність, проявлена юнаків, була набагато ближче, ніж релігія Твакома або доброчесність Сквейра.
(Переклав О. Франківський)
(2 votes, average: 4.00 out of 5)