Короткий переказ роману А. А. Фадєєва “Розгром”

Добутку про революцію й Громадянську війну, що вийшли в 1926-1927 роках, носили певною мірою підсумковий характер. В 1927 році вийшли два романи: “Розгром” Фадєєва й “Біла гвардія” М. Булгакова. Ці добутки ставили гострі питання гуманістичного змісту революції, полемізуючи один з одним. Автори цих романів належали в різним напрямкам у російській літературі двадцятих років. Булгаков продовжував традиції класичній росіянці культури

Фадєєв же був письменником, питавшимся створити образи літератури нового часу, створити відповідний

настрій для розуміння дійсності, створити нового героя революції; работавшим по соціальному замовленню для нового читача, часто непідготовленого, що не має достатнього утворення й виховання для сприйняття складних і за задумом, і по думці, і по мові книг. Фадєєв по-іншому висвітлює духовні цінності, такі, як гуманізм, героїчне, боротьба, жалість, любов, вірність, борг. Якщо героям Булгакова рівень їхньої культури, сприйнятої від декількох поколінь інтелігенції, не дозволяє опуститися, стати звіром, то герої Фадєєва бувають жорстокими, нещадними, нечесними. Однак умови життя тих і інших все-таки непорівнянні

Для

героїв Фадєєва морально те, що на користь робітникам і селянам, що служить перемозі революції і її захисту. Всі засоби припустимі й злочини виправдані вищою ідеєю. Герої Фадєєва керуються такими моральними принципами

Образ Левинсона є вираженням абсолютно щирого героя часу. Він є втіленням героїчного вромане.

Левинсон походить із середовища робітників і селян, він повністю підкорив своє життя служінню народу. У його душі живе світла мрія про добру, прекрасну й сильну людину. Таким, на його думку, повинен стати людина, породжений революцією. Левинсон – людина обов’язку, холодний, непохитний, вище всього ставящий справа, “людина особливий, правильної породи”. Левинсон знав, що вести людей можна, тільки приховуючи свої слабості, болю, страхи, непевність. І він умів бути постійно сильною, мужньою людиною. Левинсон намагається створити дисципліну в загоні, перевіряє бойову готовність загону, рішення приймає швидко й діє впевнено: “…ніхто в загоні не знав, що Левинсон може взагалі коливатися: він ні з ким не ділився своїми думками й почуттями, підносив уже готові “так” або “ні”.

Героїзм Левинсона заснований на вірі в те, що “рухає цими людьми не тільки почуття самозбереження”, але й “не менш важливий інстинкт… по якому все, що доводиться їм переносити, навіть смерть, виправдано своєю кінцевою метою й без якого ніхто з них не пішов би добровільно вмирати в улахинской тайзі”. Ця впевненість і дає моральне право на жорстокі накази. Тому заради великої ідеї сьогодні (в 1919 році) можна допустити багато чого: відняти єдину свиню в корейця (адже заради майбутнього його шістьох дітей бореться загін), отруїти смертельно пораненого товариша (інакше Фролов загальмує рух відступаючих і не збереже “бойові одиниці”), “не почути” того, про що намагається повідати Мечик – “заблудлий у нетрях революційних ідей юнак” з інтелігентів

Героїзм Левинсона полягає в служінні абстрактному гуманізму, у любові до майбутнього, світлому й справедливому. Левинсону не просто “наступати на горло власній пісні”: він страждає, довідавшись про смерть бійців, про арешт Метелиці, про змушене вбивство Фролова, він не приховує сліз, коли чує про смерть молодого Бакланова. Левинсону жаль корейця й жаль своїх дітей, що страждають від цинги й недокрів’я, жаль голодних, холодних людей, навіть “человекав жилетці”, але Левинсон не зупиняється ні перед чим, для нього головне – виконати завдання більшовицького центра. Левинсон говорить: “Але який може бути розмова про нову, прекрасну людину доти, поки величезні мільйони змушені жити такою первісної й жалюгідною, такою нестерпно вбогим життям?”

Кращі, героїчні люди, об’єднані ідеєю, оточують Левинсона. Це його соратники й помічники: Бакланів, майбутній Левинсон, що намагається у всім наслідувати командира, Дубов, по-шахтерски відданий і чесний взводний, що направляється на самі відповідальні ділянки боротьби разом зі своїми червоноармійцями, Метелиця – взводний, котрим пишається весь загін і Левинсон за “незвичайну фізичну чіпкість, тваринну життєву силу”, міцний, невтомний, завжди готовий до дії розум”, за те, що “подвиги й удачі, що супроводжували йому в усякій справі, прославляли його ім’я меж людей”.

Метелиця, подібно Левинсону, – образ героїчний. Він, посланий у розвідку, пійманий і розуміюча безвихідність свого положення, повівся як теперішній герой: не впав духом і захотів до кінця “показати тим людям, які стануть його вбивати, що він не боїться й нехтує їх”: “…він не вимовив ні єдиного слова, навіть жодного разу не подивився на запитувачів під час допиту”.

Новий герой проникнуть лютою класовою ненавистю – самим коштовним почуттям, на думку пролетарських авторів, що роблять із рядового бійця теперішнього героя Громадянської війни

Рядові товариші Левинсона, що виступають як зразок героїчного, – це Морозка, що був ординарець, отпросившийся в загін як боєць, що зробив героїчний учинок (він, пожертвувавши життям, попередив змучений загін про засідку) Гончаренко – підривник, що знає свою справу, прониклива й надійний червоноармієць. Ці люди знали їхню внутрішню силу, переконаність і, “обтяжені повсякденною, дріб’язковою суєтою, почувають слабість свою… як би передоручили найважливішу свою турботу більше сильним, начебто Левинсона, Бакланова, Дубова, зобов’язавши їх думати про неї більше, ніж про те, що їм теж потрібно є й спати, доручивши їм нагадувати про цьому іншим”.

Щоб краще висвітити героїчне, Фадєєв створив образи антигероїчні, образи таких людей, як Мечик, Чиж. Вони освічені, з “правильним мовленням”, чистенькі, але завжди готові “отвиливать від днювання, від кухні”, зрадити в бої, відступитися

Мечик почуває себе в загоні погано, йому мерзотно, самотньо, він віддалений від бійців культурою, до якої прилучився в гімназії, і соціальним походженням. “Адже я ні з ким, ні з ким тут не можу зійтися, ні від кого не бачу підтримки, а хіба я винуватий у цьому? Я до усім підходив з відкритою душею, але завжди натикався на брутальність, глузування, знущання…” – говорить Мечик Левинсону.

У загін Мечика привели романтичні подання про революційну боротьбу, про партизанів. Ці ілюзії також відокремлюють Мечика від інших. Він разочаровивается, розпач його наздоганяє, і з першою нагодою дезертирувати Мечик це й робить, хоча втеча здається йому болісним, тому що ” незмивне-брудна, огидна пляма цього вчинку суперечилася всьому т гарному й чистому, що він знаходив у собі”, і не тому (це Фадєєв підкреслює), що загинули люди із загону. Мораль Мечика не збігається з партизанською мораллю, тому що Мечик проповідує християнські істини, такі, як “не убий”, “не укради”, “не побажай дружини ближнього свого”. Мечик противиться отруєнню Фролова, убивству селянина в “жилетці”, злодійству в загоні, усякій жорстокості й брутальності. Мечик не почуває класової ненависті, він бачить і жалує страждаючої людини. Війна – протиприродний стан, і Мечик розуміє це: “Я не в змозі більше винести це, я не можу більше жити таким низьким, нелюдським, жахливим життям”.

У всіх героїв роману трагічні долі. Трагічний прояв у боротьбі зі зброєю в руках і в готовності принести жертву, загинути за ідею. Кращі свідомі бійці гинуть за революцію з почуттям виконаного боргу, не коливаючись, не страшачись смерті. Фролов усвідомлено приймає отруту, Морозка в останні мінути думає тільки про те, щоб вистрілити й попередити загін, Метелиця гине геройски, Бакланів загинув в останньому прориві, убитий Дубов. Трагічне в тім, що гинуть у нерівній боротьбі кращі люди, самі віддані ідеї. Левинсону шкода всіх бійців, убитих під час розгрому й переслідування загону, він морщиться, темніє особою побачивши смерті, але для Левинсона менш трагично те, що від голоду загине кореєць із сім’єю або яким-небудь козаком. Обставини змушують Левинсона не бачити “пташок”. Трагічне у романі в незлічимих жертвах Громадянської війни. У романі гинуть майже всі бійці, у живі залишилося тільки дев’ятнадцять чоловік. Левинсон залишився в живих, але трагічно відданий своєму призначенню до кінця

Трагічне в тім, що Левинсон не зміг зберегти загін, валять його надії на майбутнє. Фадєєв привніс у літературу “романтикові Громадянської війни” (А. Толстой). Його герої – сильні, віддані революції бійці, що страждають в ім’я майбутнього, їхні мети шляхетні, їхні вчинки по великому рахунку гарні, вони залучають симпатії читачів, вони зразки для наслідування

Фадєєв пропонує як би порівняти своє життя, своя участь у революції з життям, боротьбою його героїв. Книга волає до кращих почуттів і набудовує на високу, моральну хвилю подвигу, учить ділити мир на “ми” і “вони”, де “вони” завжди погані, боротися проти важкого минулого за майбутнє

Таким чином, роман має певні виховні функції, і мільйони радянських людей сприйняли трагічно романтичне розуміння дійсності, культ сильного вождя без жалості, коливань, жалю; сприйняли мораль, по якій морально відмовлятися від особистого, страждати в ім’я майбутнього, жити ідеалами

У воєнний час подібна позиція себе виправдує (приклад – перемога у Великій Вітчизняній війні), а в мирні дні веде до казарменого соціалізму й до відставанню одних країн від інших, а виходить, вимагає змін