Конкретність і детальність описів життя в оповіданнях Франка
Франко намагається опанувати такі форми художнього зображення, в яких гуманістична тенденційність природно й закономірно випливала б із конкретних обставин і характерів, а самі колізії мали б не лише побутовий характер а й змальовували “відносини людей, поодинокі їх учинки та громадські імпульси, що пробуджують до такого, а не іншого діяння”.
Конкретність і детальність описів життя “ріпників” не лише окреслюють специфічний предмет зображення, а й покликані зафіксувати особливу, майже наукову об’єктивність літературних
В оповіданнях “Ріпник”, “На роботі”, “Навернений грішник” ідеться про розпад традиційного патріархального ладу й руйнування таких моральних засад, як родинна любов, побратимство, батьківський закон, побожність. Згідно з натуралістичним методом Франко сприймає бориславське життя як виродження, завмирання духовних потреб і пробудження звірячих інстинктів, як стан постійної нервової гарячки. Водночас гуманна тенденція та просвітництво виявлені в тому, що Франко протиставляє бориславській пастці ідилію сільського життя, і його ріпник прозріває і повертається на Село. Алегорія
Натуралістичний контекст бориславських оповідань відчувається у міфологізації такого соціального явища, як Борислав. Створюється загальний образ міста-потвори, ландшафту, засіяного кістками жертв, людської маси, напівсп’янілої-напівбожевільної. Таким чином, соціальне зло й фізичне виснаження супроводжуються фізіологічним і психічним руйнуванням характеру. Натуралізм та документалізм Франкових творів підривав романтичні конфлікти й моралізаторсько-сентиментальні повчання творів “народовського” спрямування.
Об’єктивний науковий метод зображення письменник поєднує з просвітницькою тенденцією в оповіданні “Ріпник”, повістях “Boa constrictor”, “На дні”, де віра в природну, добру, здатну до морального відродження людську натуру, переважає об’єктивний аналіз психофізіологічного й соціального виродження та вносить у Твори елементи моралізаторства, сентименталізму. Важливою ознакою теорії “наукового реалізму” є, отже, просвітницька критика згубного впливу на людину соціального середовища.
“Boa constrictor” можна вважати першою власне натуралістичною повістю в українській літературі. Структуру її визначає особливий психологізм, заснований на елементах самоспостереження психологічній сугестії та аналізі “дрібних, мікроскопічних мотивів психологічних”. Важливою ознакою повісті став натуралістичний спосіб зображення, за яким людина в соціальному процесі є жертвою, а сам процес – фатальним і ворожим. Франко міфологізує буржуазний спосіб життя. Символом його стає змій-полоз, уособлення “золотої гарячки”, в яку втягнений новочасний буржуа Герман Гольдкремер. При цьому важливу роль відіграє напружена фабула, а також психофізіологічний аналіз свідомості героя. Цей аналіз засвідчує не лише підпорядкування владі золотого полоза-капіталу, а й одержимість манією влади, що символічно (й навіть фізіологічно) проступає у сні Германа про сексуалне оволодіння богинею щастя.
Повість “Boa constrictor” вводила в українську літературу жанрову структуру, не подібну ані до романтичного валтерскоттівського, ані до просвітницького роману виховання, елементи якого наявні в повістях Шевченка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного.
1907 р. Франко створює нову редакцію повісті. Зображуючи характер і життєвий шлах “галицького капіталізму”, він зупиняється, як сам зауважує, на історії “галицького капіталізму взагалі”. Його прогресивне суспільно-історичне значення, на думку автора, полягало в створенні ситуації, яка давала можливість “вийти зі старої тісноти та безрадності патріархального життя, пізнати більше світу, розвинути свою волю”.
Властиві ранній Творчості Франка пошуки адекватного художнього способу зображення нового життєвого матеріалу (побуту ріпників, їхньої пролетаризації й моральної деградації) втрачають на цей час свою гостроту й актуальність. Його цікавить трагізм життя окремої людини та фатальна сила випадковості.
Письменник підкреслює одноплановість характерів, доповнюючи сюжетні лінії, загострюючи їх і навіть надаючи їм аванюрного підтексту. Таке повторне звернення до вже написаного, варіювання його й переосмислення відбивають глибинну філософсько-естетичну системність індивідуального світобачення письменника.
Виразною зміною позначено розвиток індивідуально-особистісного первня в поетичних і прозових творах Франка початку 80-х років. Загалом лірика Франка містила в собі відчутний ідеологічний підтекст, оскільки індивідуальне світосприйняття поета відбивало самоусвідомлення всього покоління 70-х років, “Молодої України”. Громадянська лірика цього періоду засвідчує майстерне опанування публіцистично-романтичною риторикою й відверто авторською поетичною дикцією. У програмовому для свого покоління “Гімн. Замість пролога” Франко використовує ритмомелодику й романтичний архетип Духу, навіяний поезією Ю. Словацького. На цій основі Франко уславлює вольове самоствердження й поривання вселюдського духу, проголошуючи його “вічним революцінером”.
“Гімн став декларацією “нового”, десакралізованого й раціонального типу світогляду, носієм якого було покоління “молодої України”.
Уперше видана 1887 р. й згодом доповнена й перевидана 1893 р., збірка “З вершин і низин” – свого роду підсумкова на двадцятилітньому творчому шляху поета. До першого видання включено незначну частину поезій, написаних протягом 1877-1887 років. Друге, значно розширене видання, організоване за поетичними циклами, жанрово й стилістично багатофункціональне, тематично різнопланове, можна вважати зразковим в українській літературі кінця ХІХ ст. Поетична збірка Франка задала той спосіб циклічної організації та своєрідної діалогізації поетичного тексту, який стане притаманним ліриці ХХ ст. (Леся Українка, М. Вороний, П. Тичина). Домінантний настрій збірки – героїзм самопожертви й самопосвяти.
Чимало поезій у збірці “З вершин і низин” датовано 1880 – 1883 роками. Власне, на цей період припадає активний процес становлення поетичного голосу Франка, вже не обтяженого романтично-класицистичною традицією, а зорієнтованого на створення суб’єктивно забарвленої “реальної” поезії.
Революційні мотиви й політичні гасла втрачають декларативність, а виростають із потужного асоціативного образотворення, де синтезовано психологічні настрої, картини весняної природи й напружене пульсування людської думки.
Характерною ознакою такої нової “реальної” лірики є інтелектуалізм і живе, зацікавлено-суб’єктивне ставлення до зображуваного. Так, раціональнї ідеали, співвіднесені з природними викликами, втрачали абстаткний зміст і ставали живими й конкретними (“реальними”). Звертання до “розуму-бистроума” як до сили, що сприяє суспільному пробудженню, підтверджується в самих поезіях інтенсивністю авторського мислення, його асоціативністю й точністю формулювання думки. Суголосність авторської позиції з думками й настроями ліричного героя підсилює авторитетність поетичних зізнань, надає їм громадського резонансу й драматичного смислу. Іноді таки ” Думи ” (жанрова суголосність із Шевченком) переростають у жанрові сценки, стають пейзажними замальовками.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)