Композиція збірки – “КНИГА ПІСЕНЬ” ВИДАТНЕ ЯВИЩЕ НІМЕЦЬКОГО РОМАНТИЗМУ

РОМАНТИЗМ У ЛІТЕРАТУРІ

§ 5. “КНИГА ПІСЕНЬ” ВИДАТНЕ ЯВИЩЕ НІМЕЦЬКОГО РОМАНТИЗМУ

Композиція збірки

“Книга пісень” складається з чотирьох циклів: “Страждання юності”, “Ліричне інтермецо”, “Знову на батьківщині”, “Північне море”. Цикли різні за своєю спрямованістю, але загалом вони розкривають еволюцію ліричного героя, етапи його внутрішньої біографії. Гейне надавав великого значення побудові книги. Кожний її вірш або цикл не можна сприймати окремо від інших. Тут образи, думки, мотиви тісно переплітаються

одне з одним, постійно розвиваючись і рухаючись у певному напрямку.

У циклі “Страждання юності” розкривається сила першого почуття, мрія про кохання і прагнення знайти свій ідеал у реальній дійсності. Ліричний герой ще надто молодий, замріяний, він перебуває в полоні своїх снів і марень. Уявне тут важко відділити від дійсного, бо неможливо зрозуміти, де пролягає межа між ними. Фантастичні образи, привиди, неземна постать коханої виринають немов із забуття. Любов зображується як велике й сильне почуття, вона – єдиний скарб на землі, порівняно з нею всі інші блага (багатство, слава, кар’єра)

не мають жодного значення. Утім, кохання – це ще й фатальна, нищівна сила. Тому в чарівних снах про кохання не тільки сяють ясні зорі й розкриваються пелюстки дивовижних квітів, але й з’являються образи мерців, труни, кладовища. Любов і смерть, любов і страждання нерозривно пов’язані між собою. Фантасмагоричні картини в першому циклі “Книги пісень” допомагають авторові розкрити силу й суперечливість людського почуття.

Гейне майстерно поєднує реальні та уявні образи. Розпочинається цикл триптихом “Образи снів”, де йдеться про вихідців із могил, тих, хто загинув через нещасливе кохання. Далі йдуть сцени з народного життя у фольклорному дусі (“Пісні” й “Романси”). Тут значне місце посідають образи природи – гай, ліс, гори, що стають тлом, на якому розгортається велика людська драма. Нарешті з’являються й самі люди – “бідний Петер” і “веселі, раді, бадьорі” Грета й Ганс. Розповідаючи про народних героїв, поет постійно звертається до власного досвіду, до свого внутрішнього світу. Душу ліричного героя проймає глибокий біль, бо він не може знайти свою Грету в реальному житті. Отже, основні мотиви цього циклу – сум, страждання, невідповідність між мрією та дійсністю. Образ коханої ледь окреслено. Мотив зради й ревнощів ще не звучить на повну силу. Головне ж, чого досягає поет у віршах циклу,- це зображення багатогранності великого почуття любові. Автор оспівує не тільки кохання до жінки, а й любов до природи, до матері (“Моїй матері Б. Гейне”), до вітчизни (“Відплиття”) і до свободи, яка в уяві раннього Гейнепов’язана з Французькою революцією та образом Наполеона (“Гренадери”). Любов розкриває кращі якості натури ліричного героя і світ навколо нього. У сонетах до X. Зете стверджується почуття власної гідності ліричного героя, піднесеність його духу, вірність моральним ідеалам. Він протестує проти фальшивих цінностей суспільства. Для героя світ – тюрма, де діють жорстокі закони й гине прекрасне. Та попри все він зберігає у собі внутрішню силу, яку йому дало кохання.

Я добре знаю: гордий дуб загине,

Але хисткої не зламать тростини,

Що хилить вітер, буря нагина.

(Переклад М. Рильського)

Напружена внутрішня боротьба, що триває протягом усього першого циклу, завершується перемогою ліричного героя, який, здобувши свободу духу, на крилах мрії лине “у царство снів та непрозорих тіней”.

“Ліричне інтермецо” – піднесений гімн на честь кохання. Воно показане в усій своїй неперевершеній красі й багатогранності. Якщо в першому циклі кохання належало до сфери снів і марень ліричного героя, то тепер воно постає цілком земним, реальним почуттям.

Г. Гейне майстерно відтворює різні відтінки людських стосунків. Художній світ у другому циклі яскравий, барвистий, насичений співами птахів, мелодіями пісень, шелестом трав і дерев. Образ коханої стає вже виразнішим. Це земна жінка, втілення природної краси й гармонії. І водночас вона – ідеал поета, дівчина-сонце, перлина, лілея, голубка. Характерно, що до образу коханої автор добирає образні порівняння зі світу природи, бо кохання і природа – невід’ємні одне від одного складові руху Всесвіту. Другий цикл відзначається розмаїттям символіки. Символічними стають не тільки предмети, але й явища природи, і кольори, і навіть звуки. Так, блакитна квітка тут – символ першого почуття, ідеал юності; чорний колір серпанку – символ втрати кохання, зради; хвилі – символ розбурханої душі; спів солов’я – символ гармонійного буття ліричного героя в тісному зв’язку з природою й людством; “безмовний” світ – символ втрати гармонії; лісові хащі – символ суперечливого й тяжкого духовного буття людини…

У циклі “Ліричне інтермецо” возвеличується людина, здатна на глибоке почуття. Поет пише про те, що він не вірить ні в Бога, ні в злі сили, а лише в серце людини. І хоча серце ліричного героя “розбите”, бо зазнало біль зради й кохання без взаємності, воно не втратило великих скарбів, прихованих у його душі,- щирості, чистоти, відданості своєму почуттю.

Завершується “Ліричне інтермецо” досить драматично. Холодна ніч, вітер, осінній ліс, де “тихо леліє квітка гріха нещаслива”, домовина – усі ці символічні образи провіщають трагедію ліричного героя, про яку буде розповідатися в наступних циклах. Його високі почуття не знайшли відгуку в реальному житті, але це вже тема подальших віршів. Тут поки що присутнє тільки передчуття трагедії, справжня трагедія – попереду.

У фіналі “Ліричного інтермецо” звучить важлива думка про те, що душа людини – велика таємниця, яку ще ніхто не пізнав.

Всі давні та прикрії співи,

Всі мрії тяжкії страшні –

Я хочу тепер поховати

Навіки в великій труні.

Чи знаєте ви, чого буде

Труна та велика й важка? –

Кохання моє в неї ляже

І вся моя туга тяжка.

(Переклад Лесі Українки)

Між подіями, зображеними у другому й третьому циклах збірки, відчувається значна часова дистанція, що підкреслюється самою назвою третього циклу – “Знову на батьківщині”. Пройшли роки, ліричний герой змужнів, зазнав перших втрат. Його кохана вийшла заміж за іншого, і світ навколо нього змінився. Ці зміни передаються через виразні образи зі світу природи. Якщо в “Ліричному інтермецо” тло подій створювали яскраві кольори, золоті зірки, сонячне світло, то в третьому циклі панують темна ніч, дощ, негода, беззоряне небо.

Ліричний герой потрапляє у місто мрій, де вже немає милої і лише її сестра нагадує про страждання юності (тут уже з’являється образ Терези). Світ навколо нього стає спустошеним, непривітним, “фрагментарним”, “роздертим”, бо втратив гармонію та цільність.

Герой згадує про свою кохану, про світлі дні дитинства й юності, але ніщо не може повернути непоправних втрат.

Все зрушилось навколо тебе,

Нужда й гризота скрізь тепер,

Неначе Бог помер у небі,

І в пеклі чорт давно помер.

( Переклад Л. Первомайського)

І все ж таки, хоча скрізь “одне страждання”, “холодне люте зло”, герой продовжує жити, і це життя дарує йому “крихітка кохання”. Він втратив кохану через її зраду, але не втратив здатності любити, не позбувся високих моральних цінностей. Справжнє кохання не вмирає – такий основний лейтмотив третього циклу.

Поет усвідомлює глибокий розрив між високими мріями про гармонію стосунків (у природному світі вона існує, в людському – ні) та дійсністю. Звідси його іронія щодо себе, свого героя та всього людства. На перший погляд, високий зліт почуттів закінчився цілком буденним приземленням, але насправді поет лишається до кінця вірним своїм ідеалам: попри зраду, нерозуміння, драматизм буття він оспівує силу духу людини, яка завдяки коханню відчула себе вільною.

Вмирають люди і роки,

Минають один за одним,

Але не вмирає кохання,

Що в серці живе моїм.

( Переклад Л. Первомайського)