Комізм і сатира в оповіданнях Зощенко
Спосіб мислення зощенковского героя став способом його самовикриття. Язиковий комізм ніс із собою не тільки стихію сміху – він розкривав виниклий кентавр свідомості: це “знущання над невільною особистістю” – кричать пасажири
Фразеологія Нового часу стає в їхніх вустах знаряддям настання, вона надає їм силу, за рахунок її вони самозатверджуються – морально й матеріально (“Я завжди симпатизував центральним переконанням,- говорить герой оповідання “Принадності культури”.- Навіть от коли в епоху воєнного комунізму
Форма зощенковского
Так сатира Зощенко утворила особливий, “негативний мир”,- з тим, як уважав письменник, щоб він був “осміяний і відіпхнув би від себе”. Якби Зощенко залишався тільки сатириком – очікування змін у людині, що “повинен за допомогою сатири виховати в собі відраза до виродливих і вульгарних сторін життя”, могло б стати всепоглинаючим. Але глибоко схований за сатиричною маскою моралізм письменника виявив себе в наполегливому прагненні до реформації вдач
“Сентиментальні повісті”, написані Зощенко в 20-х – початку 30-х років, не тільки увібрали в себе той матеріал, що піддавався сатиричному осміянню в оповіданнях письменника, але як би сконцентрували в собі його етичну програму, сховавши в багатоскладовій своїй фактурі й біль, і розпач, і надії письменника. Однак його позитивна програма виступила в незвичній для російської літератури формі. Скрізь, де автор відкрито повідомляє про своє існування, будь той вступ до “Сентиментальних повістей” або несподівані, але точно розраховані емоційні прориви автора крізь строгі границі об’єктивного оповідання,- він говорить якось вибачаючись і виправдуючись
Застереження, самознищення, принижена витіюватість, що вибачається інтонація,- все це зосереджено навколо однієї заяви письменника, заяви, що він робить зухвало – і в той же час стримано, наполегливо й переконано: “Ця книга спеціально написана про маленьку людину, про обивателя у всій його непривабливій вроді”.
Інтонація Підкреслює ту принципово усвідомлену неможливість мислити високими, філософськими категоріями, які Зощенко відкидав як відвернені, абстрактні, далекі “простій людині” поняття. Але як би не знижував Зощенко тему про користь людського життя, як би не іронізував він над завидною легкістю міркувань про “подальшу культуру” і “щастя вселеної”,- не можна було не помітити, що герої його “сентиментальних повістей” не далекі спробам “проникнути в сутність явищ” і зрозуміти – “для чого людина існує або існування його хробакове й безглузде”. З рідкою визначеністю й у той же час із явним небажанням відкриває Зощенко в повісті “Аполлон і Тамара” завісу над темою, що буде мучити його протягом всього життя: “Для чого існує людина? Є чи в житті в нього призначення, і якщо ні, те чи не є життя безглуздої?”
Як могло трапитися, що письменник, що так гостро почував розрив зі старим життям і старою літературою, в епоху революції зосередив свою увагу на темі загибелі людського в людині? Корінь Чуковський, маючи на увазі насамперед “сентиментальні повісті”, вірно помітив, що “людина, що втратила людський вигляд”, наприкінці двадцятих і на початку тридцятих років “стала… буквально переслідувати Зощенко й зайняв у його творчості чи ледве не центральне місце”. Забежкин у раннім оповіданні “Коза”, що Зощенко завжди видавав разом зі своїми “сентиментальними повістями”, Борис Іванович Котофеев в “Страшній ночі”, Аполлон у повісті “Аполлон і Тамара”, Іван Іванович Белокопитов в “Людях” – всі вони на наших очах перетворюються в спустошених, самотніх, погублених людей
Але прикованность до них автора, але дивна завзятість у звертанні до таких людей, але повторення подібних ситуацій, у які ставить їхній письменник, змушує нас шукати в їхніх долях зміст повчальний і значний
(2 votes, average: 2.50 out of 5)