Колодязь і маятник. Эдгар По. Переказ частина перша

Смерть утекла, тому що життя й рятування прийшли (панцира.). Я знеміг, смертельно знеміг від цих довгих мучень і, коли, нарешті, вирішили й мені дозволили сісти, відчув, що непритомнію. Вирок – моторошний смертний вирок – це було останнє, що я ще розчув. А потім голосу інквізиторів начебто злилися в неясний глухий гул. Він навіяв мені думка про який-небудь обертовий рух – може, тим, що нагадав гуркотіння мірошницького колеса. Проте, це тільки на коротку хвилинку, тому що незабаром я вже нічого не чув. Бачити, однак, я ще бачив, і це до жаху виразно.

Я бачив вуста суддів у чорні мантіях

Ті вуста здавалися мені білими, белее, чим аркуш паперу, на якому я пишу ці слова, і потворно тонкими, тому що проступала в них безжалісна твердість, неухильна рішучість і холодна зневага до людських мучень. Я бачив, як з їхніх вуст ще сходили слова, які були для мене вироком Долі. Я бачив, як ті вуста розтягувалися, коли проголошували мені смерть. Я бачив, як вони вимовляли моє ім’я, і здригався, тому що не чув жодного звуку. І бачив, переймаючись нестримним жахом, як легенько, тільки-но помітно колишуться чорні завіси на стінах залу. А тоді в мені на очі попалися сім

високих свічок на столі. Спершу я побачив у них символ якогось милосердя, вони минулого немов білих тендітних ангелів, які з’явилися врятувати мене. І раптом розум мій затуманила хвиля підступного томління, кожна жилка в мені затріпотіла, начебто я торкнувся проведення від гальванічної батареї, замість ангелів з’явилися безтілесні примари з вогненними головами, і я зрозумів, що допомоги від них не дочекаюся. І тоді, начебто розкішна музична фраза, закралася до мене думка, що це повинен бути могильний спокій. Вона прийшла тихо й поволі, начебто задовго до того, як суть її повністю розкрилася, але, тільки-но розум мій сприйняв її й примирився з нею, фігури суддів, чудесним образом зникли з око моїх, високі свічки станули, вогонь їх потух, і лягла чорна тьма. Всі відчуття мої поглинув дикий бездонний потік, як той, що ввергає душу в пекло. І запанували тиша, спокій і ніч

Я лежав, не відкриваючи око. Я відчував, що лежу горілиць. Коли я простягнув руку, вона важко впала на щось вологе й тверде. Так пролежала вона тривалий час, поки я силкувався осягти, де я й що із мною діється. Всупереч всьому своєму бажанню я не наважувався відкрити ока, жахаючись першого погляду на навколишнє. Не те, щоб я боявся побачити щось відразливе, немає – мені ставало моторошно саме від думки, що я не побачу взагалі нічого! Зрештою, у відчайдушному пориві я швидко розкрив очі. Найбільш погані мої побоювання все-таки виправдалися! Мене оточувала чорність вічної ночі. Я задихався. Морок стояв такий густий, що гнітив, душив мене. Повітря було жахливо затхлий. Я лежав всі так само нерухомо й силкувався могти мислити. Я воскрешав у пам’яті звичаї інквізиторського судочинства, намагаючись з’ясувати своє нинішнє положення. Вирок уже оголосили, і те дуже давно, як мені здавалося. Але я ні на хвилину не допускав думки, що я мертвий. Таке припущення, щоб ми там не читали в романах, зовсім не сумісно з реальною дійсністю. Але де ж я й що із мною? Я знав, що засуджених на смерть звичайно стратять на автодафе, і одне з них було призначено в той вечір для мене, коли відбувся мій суд. Невже мене залишили у в’язниці чекати кілька місяців до наступної страти? Ні, таке неможливо. Виконання вироку не заведено надовго відкладати. Та й що говорити, моя в’язниця, як і всі камери смертників у Толедо, мали кам’яна підлога й небагато світла в них все-таки просочувалося…

Розпростерті мої руки, зрештою, уперлися в якусь тверду перешкоду. Це була стіна, видимо, що будується з каменю – дуже гладенька, слизька й холодна. Я рушив далі уздовж стіни, обережно ступаючи кожного крок

Я простягнув руку уперед і здригнувся, переконавшись, що моє тіло лежить на самому краєчку круглої прірви, глибини якого я, звичайно, не міг і приблизно визначити в ту хвилину. Обмацуючи кладку на стіні, я міг відламати грудочку й кинув його в прірву. Чимало секунд я слухав, як він лунко відскакує від стін ями, усе нижче й нижче, поки, зрештою, почувся сплеск води, повторений голосною луною. У ту саму мить десь угорі наді ною швидко, нібито відчинилися й відразу ж зачинилися якісь двері, слабке проміннячко світла розкрило морок і потух. Я виразно побачив, яку долю мені уготовано, і поздоровляв себе, що так вчасно спіткнувся й упав. Ще один крок – і я попрощався б смиром.

Тремтячи всім тілом, я відповз назад від стіни: краще вуж смерть на місці, чим ризикувати можливістю виявитися в одному із цих жахливих колодязів, які малювало мою уяву

У своєму порушенні я багато довгих годин не міг закрити око, але, зрештою, таки задрімав. Прокинувшись, біля себе я знайшов, як і минулого разу, буханець і глечик з водою. Мене мучила пекуча спрага, і я випив глечик одним махом. До води, імовірно, домішали щось снотворне, тому що тільки-но я випив, як мене знову здолала дрімота. Я заснув глибоким сном – непорушним, немов у могилі. Чи довго сон тривав, цього я, звичайно, не міг знати; проте, коли я знову розкрив очі, навколо мене розвидніло. У неприродно жовто-зеленому світлі, джерело якого відкрився мені лише згодом, я побачив розмір і обриси в’язниці. Щодо величини її, те я дуже помилявся: звід стін тягся всього на двадцять п’ять ярдів, не більше.

Обходячи її на дотик, я знаходив тепер чимало кутів, і подумав, що вона дуже неправильної форми – це так разюче всецілий морок впливає на людину, що пробудився з летаргії або сну! Кути виявилися просто нерівномірно розташованими неглибокими западинами або нішами. Взагалі ж в’язниця була квадратної форми. Стіни нібито виложени з каменю, як мені спершу здалося. Насправді вони були з величезних плит заліза або якогось іншого металу, шви між якими або стики й утворювали западини. Металеву поверхню покривала чиясь бездарна ліпнина – потворні й відразливі подоби, породжені марновірними поданнями ченців про потойбічне життя. Кістяки в загрозливих позах, які повинні були втілювати демонів, та й інші, куди більше страшні образи, спотворювали всю стіну. Я помітив, що обрису цих химер проступали досить чітко, тоді як фарби, здавалося, вицвіли й потьмяніли, начебто від вологи. Підлога, як я тепер побачив, був кам’яний. Посередині приміщення зяяло отвір круглої прірви, пасти якої мені повезло уникнути

Глянувши нагору, я побачив стелю своєї в’язниці. Він був футів на тридцять-сорок від підлоги й будовою не дуже відрізнявся від стін. На одній з його плит увага моє залучило оригінальне зображення. Це була намальована фігура Смерті, як її звичайно зображують, тільки замість коси вона тримала, чи то мені так здалося при випадному погляді, довжелезний маятник. Щось у вигляді цього механізму змусило мене, однак, придивитися до нього уважніше. Зображення маятника було саме наді ною, і мені не раз здалося, що він рухається. Ще через мить я переконався в цьому. Руху маятника були короткі й, ясна річ, повільні. Кілька хвилин я стежив за ним, пронизаний страхом, але ще більше – подивом. Устав, зрештою, спостерігати його монотонний рух, я відвів погляд убік.

Пройшло з півгодини, а може й ціла година, адже подання моє про плин часу були дуже приблизні, поки я знову підняв очі нагору. Те, що я побачив, ошелешило мене, вражало. Руху маятника подовжилися чи ледве не на ярд. Як наслідок, і швидкість набагато виросла. Але сильніше всього, мене турбувала думка про те, що він помітно опустився. Я тепер з жахом помітив, що нижня його частина являє собою лискучий сталевий півмісяць, приблизно фут довжиною від ріжка до ріжка: самі ріжки були задерті нагору, а низ півмісяця здавався гострим, немов лезо бритви. Це півколо, масивний і важкий на вид, грубів догори, подібно лезу бритви, і тримався на товстому мідному пруті. Коливаючись, маятник зі свистом розкривав повітря

Тепер я вже не сумнівався, яка саме страшна доля уготована мені. Інквізитори довідалися, що я розгадав таємницю колодязя – пропасти, що призначалася саме для таких розпачливих єретиків, як я, прірва, що була втіленням пекла, самим доконаним. Не впав я в колодязь зовсім випадково, а мені ж було відомо, що мучення в цій катівні обов’язково повинні накривати своїх жертв зненацька. А те, що я спіткнувся, не дійшовши до прірви, те тим самим порушився їхній диявольський план кинути мене в безодню, і тепер мені залишалося сподіватися на іншу, більше легку загибель