Кобзарь співає про бусурманську неволю
Ой Спасе наш Межигорський,
Чудотворний Спасе,
І лютому ворогові
Не допусти впасти В турецькую землю, в тяжкую неволю!
Там кайдани по три пуди,
Отаманам-по чотирі.. І світа Божого не бачуть, не знають, Під землею камінь ламають, Без сповіді святоі умірають,
Як собаки здихають,
Пропадають… І згадав сирота Степан у неволі
Свою далеку Україну:
Плаче, ридає,
До Бога руки здіймає;
Кайдани ламає,
Утікає на вольную ;волю…
Уже на третьому полі
Турки яничари догнали,
До стовпа вьязали,
Очі виймали,
Гарячим
Як, оспівуючи чоловічу неволю, ні одна дума не згадує про самогубство невольників, так, навпаки, у піснях про жіночу неволю ми маємо чимало таких випадків.
В уривку якоїсь загубленої вже пісні, що наводе добродій Антонивич в „історичних піснях малоруск. народу”, українська дівчина, що примушена була віддатись значному туркові (турецькому панові) топиться в Дунаї. Ходить Іван по над Дунай А за ним^ за ним турецький пан: „Чи ти оИване рибу ловиш, Чи ся Йване перевозиш?” – Гіркі ж мої перевози, Аж облляли дрібні сльози,
Мав одну сестру Пелагію,
Та втопилася в неділю… Пішла к Дунаю води брати,
Із двома відерцями,
Одним відром зачерпнула,
А за другим утонула.
Нехай щуки ідять руки,
А плотвиці-лілі лиці;
Нехай нелюб не любує,
Біле лице не цілує;
Нехай пісок очі точить,
Нехай нелюб не волочить. З цього уривку, хоч він і не виразний, все таки можливо уявити собі, що брат захопленої у неволю дівчини розшукував іі у Туреччині, та знайшов тільки вісті або слід того, що вона втопилася, невитримавши життя з бусурманом.
У пісні про Андрієчка й Марієчку дівчина, що дісталася туркові, на третій день пробуванян у нього попросила ножа ніби на те щоб вирізати гилочку калини, а сама встромила того ножа собі в серце:
„Ой турчине, турчиночку,
То я воджу калиночку –
Най сі вітну палічечку”.
Рубає вона ба й ідну, дві,
Ідну йому, другу собі,
Рукавцем сі вона накрила
Й в сердце ніж сі забуртила.
Майже ті ж самі слова знаходимо й у другій пісні про потурчину молодицю:
Ой турчине, турчиночку
Дай мі ножа остренького
До завоя тоненького!
Тонкий завій укроїла
Ніж у серце сі встромила. Нарешті пісня про Романа й Олену, так само галицького варіанту, як і дві попередні теж кінчається самогубством поневоленої й потурченої украінки:
Ой турчине, турчиночку,
Дай мі ножа остренького,
Най я піду в лужиночку
Вирізати калиночку!
Жде годину, жде другую,
Далі й пішов по самую:
-Волів єм ся сам пробити,
Ніж мав ем то тобі дати! Таким чином можем з втіхою зробити висновок, що у давні часи, в часи тяжкоі бусурманськоі неволі, украінці як чоловіки так і жіноцтво любили свій рідний край, як дай Боже любити його й нашим сучасникам.
А. Еащенко.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)