Подоріж невольників до Криму

Спустошивши якусь частину України і зігнавши полон до табору, татари, як я вже згадував, поділяли його на ясирь чоловічий, жіночий та дитячий. Після того чоловічий ясирь вони вьязали по кільки душ одного до одного за шию і, нанизавши так, низками привьязували передніх до сідел коней і іго гаслові рушали на Крим. Всяку низку людей один татарин, їдучи на коні, тяг на реміні, другий же їхав ззаду і немилосердно бив бранців довгим бичем, щоб вони поспішали за конем. Як що котрий з невольників у несилі падав, то задній татарин його одьязу-вав і, дорізавши,

кидав на поталу звірю й птиці: коли ж траплялося, що під час подорожі на орду нападали запорожці, то татари зараз же кидалися різати всіх полонеників, щоб не допустити до їх визволення. Бранців значних, наприклад, шляхтичів, за котрих татари мали надію дістати добрий викуп, вони не гнали пішки, а везли при-вьязавши до коней.

Жіночий ясирь („біла челядь”, як зветься жіноцтво у думах) поділявся по віку жінок та по їхній вроді. Молодих та дуже вродливих дівчат, за котрих у туреччені давали великі гроші, татари везли у мажах, запьятих зверху килимами, инших же гнали так само, як і чоловіків, або привьязували їх до возів

на котрих возили харчі. Одна з дум так малює подорож до Криму у неволю трьох дівчат, дочок українського попа:

Коли турки воювали,

Білу челядь забірали,

І в нашої попадоньки

Взяли вони три дівоньки.

Одну взяли по при коні.

По при коні на ремін;,

Другу взяли по при возі,

По привозі на мотузі,

Третью взяли в чорні мажі…

Що ю взяли по при коні,

По при коні, на реміні,

То та плаче: „Ой, Боже мій!

Косо моя жовтенькая!

Не мати тя росчісує-

Візник бичем роетріпуе”.

Що ю взяли по при возі,

По при возі, на мотузі,

То та кричить: „Ой, Боже мій!

Ніжки мої біленькії!

Не мати вас умиває,

Пісок пальці розьїдає,

Крівця пучки заливає!

Що ю взяли в чорні мажі,

То та плаче, то та кричить:

„Ой, Боже ж мій, очка мої,

Очка мої чорненькії!

Стільки країв проходили,

А білий світ не виділи!” Пісень про подорож до Криму чоловічого ясиря не збереглося; що ж до дум про подорож дівчат, то всі вони яскраво малюють гнітючий біль дівочого серця, одірваного од рідного гніздечка і разом тиху покірливість своїй нещасливій долі:

Із-за гори, гори,’ з теменького лісу

Татари ідуть, Волиночку везуть.

У Волиночки коса з золотого волоса,

Щирий бір освітила,

Зелену діброву і биту дорогу.

А за нею біжить у погоню

Батенько її. Кивнула-махнула білою рукою: „Вернися, батенько, вернися, рідненький! Вже ж мене не однімеш, а. сам старенький

Загинеш:

Занесеш головку на чужу сторонку,

Занесеш очиці на турецькі гряниці! У цій думі, захоплена татарами молода дівчина, скорившись своїй долі, боїться, як би й батька її не^ спіткала така ж недоля і благає його не гнатись за татарами і вернутись до дому.

Роспука серця і покора своїй долі так само відбиваються й у другій думі: „Дві сестри бранки”.

Чому кури не пієте?

Чому люде не чуєте?

Турки Село звоювали,

Громадами людей гнали.

Межи ними дві сестриці,

Повели їх по жерниці1).

А жерниця ніжки коле,

Чорну куцівцю проливає;

Чорний ворон залітає.

Тую крівцю попиває.

Сестра сестрі промовляє:

„Проси, сестро, турка-мужа,

Нехай косу русу утне,

Най до мамки її пошле:

Най ся мамка не фрасує,

Най нам віна не готує,

Бо ми віно утратили

Під явором зелененьким

За турчином молоденьким!” Тут одна з сестер, примушених турком під час подорожі у Крим стеряти своє дівоцтво, у роспачі бажає, щоб турок, що став їхнім мужем, одрізав її косу і послав матері на ознаку того, що вони вже стеряли своє дівоцтво і що матері нема чого витрачатись, готуючи їм віно (посаг).

Не трудно собі уявити, що до такої розпуки й покори дівчата діходили лише після тяжких переживань і після того, як страчена була надія на милосердя своїх владарів-тур-ків. Сили, щоб змагатись, у дівчат було мало, замість же зборї вони мали тільки сльози. Одна пісня малює таку сцену: У долині огонь горить, Коло огню турок сидить, Турок сидить, коня держить, Коня держить за поводи, За поводи шовковиї; Біля нього дівча сидить, Дівча сидить, слізно плаче, Слізно плаче, турка просе: – Пусти мене, турчиночку, Побачити родиночку, Ще й рідную Вкраїночку!- Та даремні були сльози нещасних дівчат: турки не на те брали їх у полон, щоб пустити назад в Україну.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Подоріж невольників до Криму

Categories: Нові твори

Links