Розповідають, начебто за старих часів не знали, як по тваринним рахунок рокам вести. Цьому навчив людей сам Юй-Ди, Нефритовий владика. Ось для чого він одного разу й призвав у свій Небесний палац усіх звірів і птахів. У ті часи кішка з мишею у великій дружбі були й жили разом, немов сестри. Обрадувалися вони, що запрошення у Небесний палац одержали, і зговорилися йти разом.
Усім відомо, що кішки поспати люблять. Знала за собою цю слабість і наша кішка, а тому розв'язала загодя з мишею домовитися.
- Ти адже знаєш, сестриця миша, як я люблю поспати, — чемно початку вона. - Розбуди мене, будь ласка, завтра, коли прийде час у палац відправлятися.
Ударила себе миша лапкою у груди й пообіцяла:
- Я неодмінно розбуджу тебе! Спи, ні про що не тривожся!
- Дякую! - сказала кішка, почистила вуса й, ні про що не тривожачись, заснула.
На інший ранок миша піднялася ледве світло. Вона й не подумала розбудити кішку. Поїла й одна відправилася у Небесний палац.
А тепер розповімо про дракона, який жив у безодні. Він теж одержав запрошення у палац.
«Уже кого-кого, а мене неодмінно виберуть», — розв'язав дракон. Та вірно. Вид у нього й насправді був войовничий: панцир на тілі так і блискає, під носом вуса сторчма стирчать. Один тільки був у нього недолік — голова гола, нічого на ній не росте. «Ось би мені рога роздобути, тоді ніхто б із мною у красі зрівнятися не смог!» Подумав так дракон і розв'язав зайняти у кого-небудь на тиждень рога.
Тільки висунув він голову з води, глядь — на березі півень. Груди випнув і важливо так расхаживает. У ті часи у півнів величезні роги були. Зрадів дракон, підплив до берега й говорить півневі:
- Дядечко півень, а дядечко півень, позич мені свої роги, я завтра з ними у Небесний палац піду.
- Ай-Я! Братик дракон! - відповів півень. - Уж ти мене вибач, але я теж завтра у Небесний палац піду.
- Тобі, дядечко півень, такі більші роги зовсім не йдуть, голова у тебе надто мала, віддай їх краще мені. Глянь-но! Мені вони якраз!
Трапилося так, що у цей час із ущелини стонога виповзла. А стоноги люблять ніс у чужі справи сунути. Почула стонога слова дракона й говорить:
- Дядечко півень, а дядечко півень! Позич братикові драконові рога, ну хоч на один раз. А якщо боїшся, я готова за нього поручитися. Ну що, позичиш?
Півень погодився. Адже стонога поручилася за дракона. А він, півень, і без рогів собою гарний.
Подарували наступного дня всі звірі так птаха у Небесний палац. Зібралося їхнє безліч. Вийшов до них Нефритовий владика й говорить:
- Відтепер рахунок рокам вести будемо по звірах і птахам. А по яким — ви самі назвіть.
Та назвали звірі вола, коня, барана, собаку, свиню, зайця, тигра, дракона, змію, мавпу, півня й миша.
Чому саме їх вибрали тоді звірі — ніхто не знає. Чому півня, а не качку? Тигра, а не лева?
Отже, вибрали всього дванадцять звірів. Вибрати-Те вибрали. А як їх один по одному розставити? Отут-Те й пішли суперечки так пересуди.
- Найбільший з вас віл, нехай він і буде першим, — сказав Нефритовий владика.
Усе погодилися, навіть тигр. Але отут раптом мишка-маля підняло лапу й говорить:
- А я хіба не більше вола? Тому ж тоді, углядівши мене, усе кричать: « Ай-Я! Яка величезна миша!»? Але ніхто ніколи не сказав: « Ай-Я! Який величезний віл!» Виходить, люди вважають, що я більше вола!
Здивувався Нефритовий владика:
- А ти правду говориш? Щось я не вірю!
Отут мавпа й кінь у один голос закричали, що миша просто бреше. Однак миша як ні у чому не бувало відповідала:
- Не вірите? Давайте перевіримо!
Півень, баран, собака й заєць погодилися.
- Давайте перевіримо, — сказав і Нефритовий владика.
Відправилися звірі до людей.
Та що б ви думали? Усе трапилося точнісінько, як говорила миша.
Коли повз людей віл проходив, усе навперебій хвалили його: «Який гарний, який гладкий!» Тільки ніхто не сказав: «Який величезний!» А хитра миша тим часом піднялася волові на спину, устала на задні лапки. Побачили її люди і як закричать:
- Ай-Я! Яка величезна миша!
Почув це Нефритовий владика власними вухами, насупив брови й говорить:
- Добре! Раз люди вважають, що миша більше вола, нехай віл поступиться їй перше місце. А сам нехай буде другим.
На тому й вирішили. Ось тому й понині рахунок ведуть із року миші, а вуж потім іде рік вола.
Відвертала миша додому рада-радехонька, що перша серед звірів виявилася, пишається так величається. А кішка тільки-тільки ока продерла, побачила вона миша й запитує:
- Що ж ти мовчиш, сестриця миша? Хіба не велено нам сьогодні у палац подарувати?
- Ти усе ще почиваєш? А я вуж з палацу відвертала. Дванадцять звірів вибрали, щоб по них рахунок рокам вести, і я серед них перша!
Здивувалася кішка, розкрила широко ока й запитує:
- Тому ж ти мене не розбудила?
- Забула! - як ні у чому не бувало відповіла миша.
Розлютилася кішка, вуса у неї сторчма, так як закричить:
- Дрянь паршива! А я ще тобі повірила, заснула, ні про що не тривожачись! Не чи ти обіцяла мене розбудити? Я знаю! Ти прагла нашкодити мені. Ну, перегоди! Я з тобою розрахуюся!
Миша провини за собою не визнала й говорить:
- Що даремно шуміти! Не розбудила — виходить, не захотіла. Це вже справа моє. Я тобі не служниця!
Кішка так і скипіла: задихала важко, ощирилася, кинулася на мишу й перегризла їй горло — мишка тільки пискнути встигнула так смикнути задніми лапками.
Так і залишилися з тих пір кішка так миша лютими ворогами.
А тепер розповімо про півня. Повернувся він додому смутний-пресмутний і думає: «Нефритовий владика тому дракона поперед мене поставив, що рога у нього на голові були мої». Та розв'язав півень неодмінно відібрати у дракона свої роги.
Підійшов він до безодні, дивиться — дракон весело грається у воді. Та сказав тоді півень драконові дуже чемно:
- Братик дракон! Поверни мені, будь ласка, мої роги!
Дракон здивувався, але відповів з гідністю, не гарячачись:
- А, це ти, дядечко півень? Так навіщо тобі рога? По правді говорячи, ти без них куди гарніше. А мені твої роги вуж дуже до речі!
- До речі вони тобі або недоречно — справа не моє, — невеселе відповів півень. - Раз побрав — треба віддати.
Дракон нічого не відповів. Подумав небагато, потім раптом шанобливо поклонився півневі й говорить:
- Ти вуж вибачай, дядечко півень! Час пізніше, пора й відпочити. А про це ми з тобою іншим разом поговоримо.
Не встигнув півень і рота розкрити, як дракон під водою зник. Роз'ярився отут півень, захлопав крабоми і як закричить у усі півняче горло:
- Братик дракон, віддай мені рога! Братик дракон, віддай мені рога!
Але дракон про ту пору вже міцно спав на самому дні безодні й нічого не чув.
Довго кричав півень, схрип і зовсім із сил вибився. Робити нема чого. Розв'язав він відшукати стоногу. Адже вона тоді за дракона поручилася.
Відшукав півень стоногу на купі каменів, розповів їй усе один по одному й говорить:
- Пані стонога, ви поручилися за дракона й не можете так залишити цю справу.
Підняла стонога голову, помовчала й нарешті повільно проговорила:
- Поверне тобі братик дракон рога. А не поверне — так і буде! Сам поміркуй! Не можу ж я знайти його на дні безодні!
Півень від злості навіть почервонів.
- Який же ти поручитель! Нема чого тоді соватися у чужі справи. Лихо скоїлося, а тобі хоч би що!
- Не зводь, дядечко півень, на мене наклеп, — стала виправдовуватися стонога. - Ти сам віддав драконові рога. А я просто так за нього поручилася. Хто б міг подумати, що братикові драконові довіряти не можна? Знай я це раніше, не стала б за нього ручатися.
- Що ж тепер робити? - запитав півень, упокорюючи гнів.
- Я адже сказала, що робити. Визнати, що тобі не повезло, якщо дракон так і не віддасть рогів. Сам винуватий. Перш ніж віддавати, треба було гарненько подумати.
- По-твоєму, я сам винуватий? - Півень витріщив очі, випнув груди й став наступати на стоногу.
- Сам винуватий, сам винуватий, треба було гарненько подумати, — ні жива ні мертва повторювала стонога.
Ще пущі почервонів півень, витягнув шию, клюнув стоногу у голову. Раз-Іншої мотнув головою, стоногу живцем проковтнув.
З тих пір півні щоліта клюють у дворі стоніг. А ранками, тільки почне світати, кричать у усі горло:
- Місяців-Геге, цзяо хуань у! Братик дракон, віддай мені рога!