Жила одна сирітки. Жила вона на людях. Було їй на людях погано-багато роботи, а є нема чого. Вона розв'язала піти від людей.
Навесні, коли чоловіка були ще на полюванні, вона пішла у тайгу. Коли прийшли мисливці, її довго шукали, але не могли знайти. Вона усе літо жила у лісі. Усе літо вона сиділа під деревом. Коли йшов дощ, він падав їй на плечі. Парку (одяг) її розірвалася, ровдуга (оленяча шкіра) згнила, у ній навіть хробаки з'явилися.
Восени, коли мисливці стали готуватися до полювання, вона прийшла, але чоловіків будинку не було. Уся обірвана, на плечах плазували хробаки від згнилого парення. Вона прийшла й устала перед чумом. Молоді жінки виходили й, подивившись на неї, заходили назад у чум. Там вони говорили бабі, що прийшла якась жінка, хвора й обірвана. Баба сказала, що, може, та, яка пішла навесні. Баба попросила зайти. Дівчина ввійшла у чум. Так, це та сама сирітки. Її переодягли, нагодували. Нічого не запитували. Коли прийшли чоловіка, то вони стали запитувати її - де була, що їла?
- Була у лісі, їла те, що ви не їли. Соромно стало людям. Залишили її у чумі, добре годували й одягали.
Потрібно допомагати сиротам.