Карл-Гайнц Тушель Непримітний містер Макгайн
Те, про що йтиметься далі, з погляду чисто технічного є сьогодні річчю цілком імовірною. Безперечно, втілення такого задуму пов’язане поки що з різного роду труднощами. Отож усе, про що йтиметься далі,- цілковитий вимисел.
А з другого боку, коли згадані труднощі будуть усунуті, може статися, що не буде вже потреби у здійсненні такого задуму – з погляду як особистого, так і суспільного.
Але припустімо лишень, що така річ уже реально існує, тоді вся подальша історія постає вже у вигляді аж ніяк не цілковитого вимислу.
Лейтенантові Сему
Прізвисько дядько Сем, хоча й шанобливе, нітрохи не пасувало до цього опасистого чоловіка з грубим обличчям, яке набувало добродушного й мирного виразу лише в ту мить, коли лейтенант розкошував від думки, що зараз він обкрутить круг пальця свого візаві, а той про це й гадки не має. Це, звісно, була не така вже й приваблива риса, та кожен, зрештою, повинен мати якусь втіху від своєї праці.
На початку своєї багаторічної служби він, певне, був енергійний, винахідливий, ініціативний або навіть мав якісь ідеали, тепер у нього залишився тільки єдиний ключ, що ним він відкривав обставини будь-яких злочинів: треба лише з’ясувати, про яку суму йшлося, все інше – механічна робота.
Отож великі злочини були Семові Меттісону осоружні. Але, на щастя, випадок, який вій зараз розслідував, був, здавалося, звичайнісінький – невелике пограбування банку.
Тут, власне, все було ясно: якийсь невідомий украв у банку близько двадцяти тисяч доларів, і треба було тільки знайти того невідомого. Ускладнень не передбачалося – люди, що грабували банки, самі, як правило, не мали в них великих рахунків.
– Сержанте, приведіть касира! – сказав лейтенант Сем Меттісон.
Сержант Нед Пінкертон (його справді так звали, і він щоразу, коли хтось висловлював з цього приводу подив, не пропускав нагоди, щоб сказати: “Хіба міг я з таким ім’ям стати не криміналістом, а кимось іншим?”) привів касира – підстаркуватого вузькоплечого чоловіка зі шпакуватим чубом: до його обличчя назавжди прилипла професійна усмішка, і через те він і тепер мав такий вигляд, ніби радів власному нещастю.
Лейтенант кивнув сержантові, і той поставив ряд звичайних запитань: ім’я, рік народження і таке інше.
Потім він запропонував касирові розповісти, як усе сталося.
– Той чоловік підійшов до віконця й поклав портфель на стіл. А тоді тихенько сказав мені, що, коли він зараз натисне в кишені на кнопку, з портфеля почне стріляти автомат, і що він так зробить, якщо я спробую зняти тривогу або ще якось привернути до себе увагу. Через це я не міг навіть опустити перед собою куленепробивне скло, бо воно впало б якраз на портфель. Отож мені лишилося спакувати для нього гроші в торбинку, таку, яку звичайно беремо для розрахунків з власниками невеличких магазинів. А тільки-но він вийшов, я відразу дав сигнал тривоги.
– І ви повірили йому з отим автоматом? – глузливо запитав сержант.
– Я касир, а не психолог,- відповів допитуваний із сумною усмішкою, хоча в голосі його вчувалося навіть якесь приховане зухвальство.
– Ну, гаразд,- уже серйозно мовив сержант.- Змалюйте зовнішність того типа.
Опис виявився напрочуд невиразним: нічим не примітний, середній на зріст чоловік десь так від тридцяти до сорока років.
– І серію послідовно пронумерованих банкнотів ви, певна річ, у ті гроші не вклали?
– Він дуже пильно дивився! – відповів касир.
– А тепер уважно послухайте мене, – встряв у розмову лейтенант.- Я міг би прочитати вам лекцію про громадянський обов’язок або про колишні ідеали Америки, та я волію не робити цього. Я бачу, що ми з вами приблизно однакові роками, обидва скоро підемо на пенсію і хотіли б мати її по змозі без зайвих вирахувань. Тому я пропоную вам укласти угоду; це, на мою думку, буде для вас зрозуміліше, ніж дурне розпатякування на теми моралі. Просту угоду, без ніяких збитків. Якщо мені не пощастить знайти злочинця в цій справі, я позбудуся пенсії або якоїсь її частини. Ваша пенсія так само залежить від того, як ви поведетеся в цій справі. Але якщо ви допоможете мені і я одержу мою пенсію повністю, я відповідним чином, де слід це робити, доповім про вашу допомогу. Зрозуміло? А тепер кажіть, що знаєте!
Певна річ, що лейтенантовій пенсії навряд чи щось загрожувало. Подумаєш, велике діло – нез’ясована справа! Але знати про це касирові не конче потрібно. І щоб йому не спало таке на думку, сержант відразу приголомшив його запитанням:
– Бандит нічого не сказав про те, що в нього є ще чимало таких портфелів і, в разі потреби, він може принести одного до вас додому, якщо ваша пам’ять буде занадто добра?
Касир кивнув головою.
– А може, це наводить вас на думку, що в портфелі не було ніякої зброї? – висловив припущення сержант.
Холодна іронія полісмена, здавалося, збадьорила касирову пам’ять.
– Мені тільки впало в очі,- мовив він,- що в бандита якась чудна манера розмовляти. Але я не знаю…
– Точніше! – перебив сержант.- Яка говірка?
– Ні, це не говірка, це скоріше… коли він говорив, то майже не рухав губами, і все звучало, наче завчене напам’ять. Це справляло якесь зловісне враження.
– І це все, що ви згадали?
Касир боязко кивнув головою. Сем Меттісон подав сержантові знак.
– Можете йти! – сказав сержант.- Ближчими днями нікуди не виїздіть із міста, може статися, що ви нам будете потрібні! – Він так само майже не рухав губами, і все звучало, як завчене напам’ять.
– Наклав повні штани! – констатував Сем Меттісон, коли касир вийшов.
– Авжеж. А проте той тип справді, очевидно, зразок непримітності, – сказав сержант.- Його ніхто не примітив! Свідків ми більше не матимемо. Телевізійна служба банку, що спостерігає за віконцями, хоча й бачила того типа, але саме тоді робився відеозапис у другому кінці залу, а цей тип не викликав у співробітників телевізійної служби ніякої підозри. – Сержант помовчав. – А може, з касиром про все було домовлено заздалегідь?
Лейтенант заперечливо похитав головою:
– Дурниці! Прикинь-но суму пенсії, яку він незабаром одержуватиме,- приміром, так десь протягом років на десять. Вийде куди більше як половина двадцяти тисяч. Що ми ще маємо?
– Відеозапис телевізійної служби, зроблений на стоянці перед входом до банку. Там він неодмінно має бути.
– Гаразд. Перепиши номери всіх машин, що від’їздили в той час від банку, і перевір.
Наступного дня стало відомо: з усіма машинами було все гаразд, окрім однієї. Як запевняв її власник, вона мала протягом цих годин стояти біля будинку на Чікаго-стріт, 20, а тим часом він упізнав її у відеозапису серед інших машин, що стояли перед банком. Криміналісти перетрусили в машині геть усе, та не знайшли нічогісінько.
Цей слід так само уривався.
Проте богиня криміналістики, здавалося, була прихильна до Сема Меттісона та його сержанта. Дорожня поліція затримала кількох п’яних водіїв із міських сміттярів, через яких сталася аварія. У кожного з них у кишенях було повно банкнотів, усього на суму 19 231 долар, а в їхній машині знайшли банківську торбинку для грошей.
Коли сміттярі протверезіли, Меттісон сказав, щоб їх привели до нього.
– Ну, признавайтеся, хто з вас, хлопці, був у банку? – запитав лейтенант.
“Хлопці”, всі як один – підстаркуваті чоловіки, мали знічений вигляд, проте мовчали.
– Ну що – мову відібрало? – знову запитав лейтенант і напустив на обличчя лютий вираз,- цього при його зовнішності було цілком досить, щоб у будь-якого дрібного злодюжки відразу виникала потреба говорити.
Один з чоловіків нерішуче сказав:
– Дурнішого не вигадаєш, ви нам не повірите… Ми й самі не могли втямити…
Лейтенант мовчки грізно втупився в затриманих.
– Ми знайшли гроші,- через силу промовив сміттяр,- …у баку для сміття, і… я знаю, що ми повинні були їх здати, але…- Він замовк.
Сем Меттісон якусь мить не знав – чи йому вибухнути гнівом, чи зареготати. А оскільки він не знав, на що йому зважитися, то, як і досі, мовчав.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)