Жили-Минулого чоловік так дружина. Та була у них одна-єдина дочка Маша. Виросла Маша красунею, як ягідка на лісовій галявині. Батько й мати дуже любили свою дочку, душі у ній не сподівалися. Та рукодільниця вона була гарна. За що не візьметься, усе у неї у руках спориться. Жили вони щасливо, так ось мати занедужала й умерла. Залишився батько вдвох з дочкою. Нелегко їм було, а жили вони дружно. Але ось надумав батько одружитися, а у дружин йому попалася Сюоятар. У неї теж була дочка, Марфа, погануля, неслухняна так ледача.
Не злюбила Сюоятар свою пасербицю, усю важку роботу з будинку на неї звалила. А Маша усе робить, слова не скаже, і краса її не у'яне. Мачуха ще пущі злиться. Розв'язала вона пасербицю зі світла зжити. Придумала Сюоятар дівчатам роботу: рідної дочки дала шовкову куделю прясти, у світлиці її посадила. А пасербиці - куделю із трави болотної. Веде її до ополонки й карає:
- Тут пасма, не йди нікуди. А якщо веретено упустиш у ополонку, сама за ним полізеш!
Залишилася дівчина одна, сидить і пряде. Пряла, пряла, обірвалася у неї нитка, зірвалося веретено й упало у воду. Що робити?
- Рибка-Плотичка, - просить Маша, - подай веретенце! А з ополонки у відповідь:
- Молоді ніжки, іди сама по доріжці!
Та мачуха отут прибігла, змушує лізти за веретеном. Поплакала Маша, страшно їй у воду лізти, так робити нема чого. Накинула вона на голову сарафан і стрибнула у ополонку. Там відкрилася перед нею широка дорога, світле колом, красиво! Пішла вона по дорозі. Іде, іде. Назустріч їй - череда корів. Оточили вони дівчину, сталі просити:
- Дівчина, дівчина, подій нас, і нам полегшає, і ти молочка поп'єш. А у нагороду за твою доброту краща з нас за тобою піде. Дівчина побрала дійницю, подоїла корів, попила молока парного й далі пішла. Та краща корова із череди за нею йде. чи Довго, чи коротко йшли, зустрічається табун коней. Теж до неї із проханням:
- Дівчина, дівчина, зачеши нас, підстрижи нам гриви, подкороти хвости. А за роботу побери кращого коня з табуна.
Махаючи зачесала їх, підстригла гриви, підрізала хвости й пішла, а слідом за нею - кращий кінь. Бачить - коштує будиночок у дороги. Заходить, а там бабуся на печі сидить. Привіталася Маша, села на крамницю. Господарка у неї запитує:
- Хто ти така й звідки прийшла?
- Я бідна дівчина, прийшла з білого світла.
Та розповіла усе, що з нею приключилося. Вислухала її баба й говорить:
- Дівчина, голубонька, перетопи лазню, помий мене й моїх дитинок. Давно ми у лазні не були, хворію я.
Махаючи швиденько лазню перетопила, вимила полиць, віники приготувала. Спочатку помила-попарила господарку, та залишилася задоволена. Потім баба дає їй решето, - а там ящірки й жаби. Побрала їхня дівчина, усіх веничком попарила, теплою водою облила. Задоволені дитинки, хвалять Машу. Господарка рада, що так добре помилися, говорить:
- Ось тобі, добра дівчина, за праці, - і подає їй скриня й скринька. Подякувала Маша бабусю, побрала скриню й скринька й додому відправилася,
А кінь і корова за нею йдуть. Прийшла Маша додому. Кінь і корову у двір завела, скриня й скринька у комору знесла. Як відкриє скриня - там усякого добра повно, розкриває скриньку, - а у ньому камені самоцвітні переливаються, аж очам боляче! Побачила це Сюоятар, заздрість її здолала, чому не її дочка, а пасербиця стала такою багатої. Та посадила Сюоятар свою дочку прясти у ополонки, дала куделю з болотної трави. Сидить Марфа, пряде. Веретено у воду й упало. Говорить вона:
- Рибка-Плотичка, подай веретенце! А з води відповідають:
- Молоді ніжки, іди сама по доріжці! Страшно стрибати, так приданого хочеться. Стрибнула вона у ополонку, а там широка дорога. Вона й пішла по ній. Ішла, ішла, зустрічається їй череда корів. Просять корови дівчину:
- Дівчина, дівчина, подій нас, нам важко ходити. А за роботу побери кращу з нас.
Подивилася вона на них і відповідає:
- Я будинку й своїх корів не дою, а вас і поготів не буду. У мене ручки білі, молоком миті.
Корови розсердилися на неї, давай її буцати, ледве жива втекла. Іде й плаче. Ішла, ішла, назустріч їй табун коней. Оточили Марфу коня, просять, щоб вона їх зачесала, гриви підрізала, хвости подкоротила, а вони їй за це кращий коня обіцяють. Дівчина й ним відповідає:
- Мої руки мати молоком мила, не прагну їх бруднити вас брудних зачісувати й стригти!
Образилися на неї коня, погналися за нею, копитами б'ють - ледве ноги
Віднесла. Знову пішла далі, плаче від досади й болі. Ішла, ішла, побачила будиночок. Заходить у хату, села на крамницю, мовчить. Баба з печі говорить їй:
- Здраствуй, дівчина. Звідки шлях тримаєш і навіщо йдеш? Марфа відповідає:
- Прийшла я з білого світла, веретено упустила у ополонку, шукаю його. Баба говорить:
- Перетопи для мене й для моїх дітей баню, помий і попар нас. А я тебе за це нагороджу.
Марфа баню абияк протопила, з димом закрила; вода ледве тепла, віники сухі. Повела у лазню бабусю, сухим віником її пошмагала, холодною водою помила. Та, бідна, зовсім змерзнула, забралася будинку на грубку відігріватися. Дала їй дітей помити - ящірок і жабенят. Прийшла Марфа з ними у лазню, шпурляє їх, проклинає. Сухим віником усіх пошмагала, у цебро з холодною водою висипала, ціпком перемішала й назад на решето кинула. Половину покалічила. Плачуть вони, пищать, скаржаться бабусі на Марфу:
- Краще б не відправляла нас із такою злою дівчиною: заморозила вона нас, скалічила, кому хвіст відірвала, у кого лапки обламала, кому ока виколола. Помила холодною водою, у холодній і вигарній лазні.
Нічого не говорить господарка дівчині. Дає їй за роботу скриня й скринька. Та обрадувалася: ось і у неї буде багато добра! Та про веретено забула, а бабуся їй карає:
- Як прийдеш додому, не затягай добро у комору, а то старикова дочка обміняє. Неси прямо у клуню, там і відкривай.
Приходить дівчина додому зі скринею так з ларцем. Іде з матір'ю у клуню. Відкрила скриню - там смола. Узялася за скриньку - з нього полум'я вирвалося. Спалахнула смола, загорілася у клуні солома. Не встигнули мати з дочкою з місця зійти, слова вимовити, отут і згоріли.
Залишилися знову батько з дочкою вдвох, живуть у своєму будинку щасливо й багато. Ось і вся казка.