Жили старий так баба. Було у них двоє дітей - син і дочка. Та виросли вони такі гарні, що ні у пісні проспівати, ні у казці сказати. Старий з бабою зовсім зостарилися, почувають, що смерть близько. Карають вони своїм дітям:
- Живете, діти, дружно, не кривдьте один одного!
Поховали брат із сестрою батьків і залишилися вдвох, та ще собачка у них була. Брат на полювання ходить, сестра господарство будинку веде. Дружно живуть. Одного разу на полюванні зустрів хлопець царевича. Царевич так задивився на нього, що око не може відвести, і говорить:
- Який же ти, братик, гарний! Хто ти й звідки? Відповідає йому хлопець:
- Я-Те що! Ось сестра у мене теперішня красуня!
- Віддай мені її у дружин! Та ти будеш своє століття багато жити, з нами поруч. Прийшов брат додому й розповів про усе сестрі. Дівчина подумала й говорить:
- Доти не вийду заміж, поки своїм поділом батьківський поріг не зітру.
Тільки сестра вийшла з хати, брат побрав сокиру, розрубив поріг на шматки й склав назад. Увійшла сестриця у хату, зачепила за поріг поділом - поріг і розсипався. Говорить брат сестрі:
- Підеш тепер заміж за царевича?
- Ось як зітру при мливі ручний жернов батька з матір'ю, тоді й піду.
Брат спустився у підпілля, розбив жернов на шматочки, зібрав їх і поставив на місце. Ранком стала сестра зерно. молоти - жернов на шматки й розсипався. Брат говорить:
- Тепер, напевно, підеш заміж?
- Та тепер ще не піду! Ось коли зноситься від шиття голка, залишена мені матір'ю, тоді вуж і вийду за царевича.
Брат побрав голку, переломив її навпіл, а шматки склав разом. Стала сестра шити братові сорочку - голка зламалася.
Робити нема чого, довелося сестрі погодитися вийти заміж за царевича. Зібрала вона свої кращі вбрання, сіли у човен і собачку із собою побрали. Пливуть вони на човні, чи довго, чи коротко. Бачать, біжить відьма Сюоятар по берегу. Забігла на мисок і кричить: діти добрих батьків, поберіть мене у човен! Мої ноженьки гілками подряпані, мурахами искусани! Дівчина говорить:
- Не бери, братик, її у човен! Це Сюоятар, а зло добром не обернеться. Їдуть далі. Сюоятар біжить по берегу. Забігла на наступний мисок і кричить:
- Ой ви, діти гарних батьків, поберіть мене у човен! Мої ноженьки кущі исцарапали, мурахи скусали! Не можу йти далі.
Дівчина знову й говорить:
- Не поберемо її, братик, - зло добром не обернеться.
Пливуть вони, пливуть, у одному місці виявилися так близько від берега, що Сюоятар стрибнула у човен, села замість дівчини гребти й відняла у неї слух. Ось спереду царський берег здався. Говорить брат:
- Чепурися, сестра! Надягни свій кашеміровий сарафан - царський будинок видніється, міська стіна світиться!
Сестра не чує, перепитує:
- Що ти говориш, милий братик? А Сюоятар замість нього відповідає:
- Ось що говорить твій милий братик: плюнь у воду, стрибни у море, обернися чорною качкою! Засмутилася дівчина. А брат знову:
- Чепурися, сестра! Надягни свій шовковий сарафан - царський будинок видніється, міська стіна світиться!
Сестра знову перепитує:
- Що говорить милий братик? Сюоятар у відповідь:
- Плюнь у воду, стрибни у море, обернися чорною качкою! Сестра думає: Тому це братик на мене розгнівався? Уже зовсім близько царський палац. Брат говорить:
- Чепурися, сестриця, надягни свій вінчальний сарафан - царський будинок видніється, міська стіна світиться!
Сестра запитує:
- Що говорить мій рідний братик? Сюоятар знову передає:
- Ось що говорить твій рідний братик: плюнь у воду, стрибни у море, обернися чорною качкою!
Сестра заплакала, але ослухатися не посміла, плюнула у воду, вистрибнула із човна, обернулася чорної уточкой і поплила. А Сюоятар рада, надягла її вінчальне вбрання.
Під'їжджає хлопець із Сюоятар до берега, не говорить царевичеві, що з ними у дорозі трапилося. Царевич бачить, що його обдурили, але робити нема чого, довелося прийняти Сюоятар. А юнака замкнув з дикими жеребцями, нехай його скалічать!
Плаває чорна уточка недалеко від берега, сумним голосом крякає, начебто кличе когось. А собачка, яку брат із сестрою з будинку побрали, бігає по берегу й жалібно скиглить.
Настала ніч. Вийшла уточка на берег, піднялася на мосток, принесла із собою вишиту сорочку для царевича й стала кликати собачку:
Пятнашка, Пятнашка, Моя мила собачка!
Біжи скоріше до мене, Скажи, де мій братик улюблений?
Собачка відповідає: - Кинули твого братика до диких жеребців на погибель!
Просить дівчина собачку:
Мила; моя Пятнашка!
Піди до царевича у Спокої, Віднеси йому сорочку, Так, щоб ворота не скрипіли, Щоб двері не стукали, Щоб слуги не прокинулися й тебе не побачили. Може бути, царевич і пошкодує мого братика. А ти завтра знову приходь на берег.
Побігла Пятнашка, залишила сорочку царевичеві у узголів'я, ніхто й не бачив.
Ранком царевич прокидається, дивиться - у узголів'я сорочка лежить, різнобарвними шовками вишита. Запитує:
- Звідки ця сорочка, хто її зшив? Сюоятар відповідає:
- Сама я сплю, а руки у мене працюють! Царевич дивується, не вірить Сюоятар. Велить він слугам перевести хлопця до корів у хлів, якщо живий ще. Слуги так і зробили.
На інший вечір, коли усе вляглися, знову виходить уточка на мосток і кличе собачку:
Пятнашка, Пятнашка, Моя мила собачка! Біжи скоріше до мене, Скажи, де мій братик рідний? Біжить собачка до берега, говорить уточке: Перевели твого братика до корів.
Цього разу дівчина принесла із собою рушник, який вона вишила для царевича. Просить собачку:
Мила моя Пятнашка, Піди до царевича у Спокої, Знеси йому рушник, Так, щоб ворота не скрипіли, Щоб двері не стукали, Щоб слуги не прокинулися й тебе не побачили.
Може, царевич і пошкодує братика. Завтра знову приходь. Я востаннє вийду.
Собачка так і зробила: віднесла рушник і сунула у узголів'я царевичеві.
Він як прокинеться ранком - рушник з'явився! Що за чудеса! А Сюоятар знову своє:
- Це я вишила! Хоч ока у мене закриті, так руки мої не сплять. Задумався царевич ще більше. Велів перевести хлопця до овець, а сам відправився до баби-удові, яка всім допомагала радою: не чи знає вона,
Що це усе значить? Приходить він до вдови й розповідає їй, як він праг одружитися на красуні, а виявилася потвора, як уже дві ночі підряд у нього під подушкою з'являються подарунки. Удова говорить:
- Як же, знаю! Твою наречену Сюоятар перетворила у качку, а себе видає за наречену. А це уточка надсилає тобі із собачкою подарунки, щоб ти помилував її брата. Вона й сьогодні прийде на берег попрощатися зі своєю собачкою, а потім полетить у інші краї.
- Як би мені її врятувати, щоб вона знову стала дівчиною? Порадь, добра вдова, - просить царевич.
- Добре, я дам тобі рада, - говорить бабуся.- Приходь сьогодні ввечері на берег раніше сховайся у затишному місці. Як тільки усе заснуть з'явиться уточка й стане кликати собачку. Ти її отут і лови. Піймаєш - не випускай з рук. Буде вона перетворюватися у різних тварин. Але ти не засмучуйся, кидай на землю через ліве плече, поки вона не перетвориться у дівчину. Подякував царевич бабусю, сам додому пішов. Велів слугам перевести юнака у палац, тайкома від Сюоятар. Увечері відправився на берег, сховався й став чекати.
Настала ніч, вийшла уточка на мосток, кличе свою собачку. Собачка біжить на голос господарки. А царевич вискочив зі свого вкриття так як схопить уточку! Піймав її, тримає міцно. Перетворилася вона у змію, царевич її розірвав і кинув через ліве плече; вона - у ящірку. Царевич знову її навпіл розірвав і через ліве плече кинув. Вона веретеном обернулася - він і веретено ламає й кидає через ліве плече. У що тільки вона не перетворювалася! Це Сюоятар її так зачарувала, щоб їй не бути більше дівчиною. Нарешті перетворилася вона у качалку, переломив царевич качалку, викинув і чекає. Як оглянеться - коштує дівчина небаченої краси, яка йому навіть у сні не снилася! Бере він дівчину за руку, кличе із собою. А вона говорить:
- Не піду я з тобою! Сюоятар мене погубить, зі світла зживе.
- Із мною нічого не бійся! - заспокоює Дівчину царевич.
Залишив він її у вдови, сам пішов додому. Покарав слугам натопити лазню пожарче, вирити під порогом яму у дев'ять саджений і залити її киплячою смолою. А від ґанку до лазні розстелити червоне сукно. Усі так і зробили. Ведуть Сюоятар у лазню-вона головою у усі сторони вертить: нехай усе бачать яку їй честь виявляють! Двоє слуг під руки ведуть царьову дружину у лазню по червоній доріжці! Довели до порога, зірвали сукно, вона й упала у яму, у киплячу смолу. Тільки встигнула крикнути:
- Нехай мої руки перетворяться у змій, ноги - у гадюк, волосся у хробаків повзучих! Нехай з ями вилетять комарі так мошкара, щоб вічно кусати й мучити людей.
Привів царевич свою теперішню наречену у палац. Дуже вона обрадувалася, як побачила свого брата живим і здоровішим. Царевич справив весілля на славу, усіх людей скликав на бенкет, хто тільки рухатися міг. А брат нареченої був на першому місцях, отут він і жити залишився зі своєю сестрою. Та вдову не забули, нагородили багато. Та живуть вони донині, якщо не вмерли. А люди ще довго вірили, що вся лісова погань на землі від Сюоятар пішла.