Жила у старожитні часи одна вдова. Та було у неї три дочки. Пішли якось дівчини у ліс. Ходять сестриці по лісу, ягоди збирають і меж собою розмовляють.
- Якби царевич побрав мене заміж, - говорить старша сестра, - я б приготувала із трьох ячмінних зерен їду для цілого війська.
- А я із трьох лляних волокон виткала б для всього війська одяг, - говорить середня.
Молодша помовчала, а потім мовила:
- А якби мене царевич побрав у дружин, то я б тричі народила йому по три золотих сина: руки від зап'ястя золоті, ноги від коліна срібні, по місяцю на скронях, сонечко на верхівці, на кожному волоску по зірочці небесної. Та саме у цей час у тих місцях царевич полював. Підслухав він
Розмова дівчат і розв'язала одружитися на молодшій сестрі. Прийшов додому, попросив
У батька благословення на одруження. Батько суперечити не став, благословив сина. Одружився царевич на молодшій сестрі, а старшу й середню теж у палац побрав. Пожили скільки-те часу, народила цариця трьох чудесні синів: руки від зап'ястя золоті, ноги по коліно срібні, по місяцю на скронях, сонечко на верхівці, на кожному волоску по зірочці небесної. Як і обіцяла. А царевич у ту пору був у від'їзді. Пішов цар-батько бабку-повитуху шукати. Іде по дорозі, попадається йому назустріч Сюоятар, кланяється цареві:
- Куди направився, цар-годувальник?
- Пішов бабку-повитуху шукати.
- Побери мене!
Він її й побрав. А Сюоятар знала, які діти народилися у цариці. Забігла додому, начебто за віником, і прихопила трьох мишенят. Прийшла до цариці, забрала її чудесних синів, підклала замість них трьох мишенят. А дітей віднесла у зелене поле, на жовту ниву, під білий камінь. Сама пішла до царя й говорить єхидно:
- Іди подивися, кого народила цариця: там три мишенята паршивих. Приїжджає царевич додому. Засмутився він, довідавшись, яких
Дітей дружина народила, так робити нема чого. Проходить якийсь час, царевич знову їде по своїх справах царським, а дружина будинку залишається. Знову у цей час народилися у неї три сини, такі красені: руки від зап'ястя золоті, ноги по коліно срібні, по місяцю на скронях, сонечко на верхівці, на кожному волоску по зірочці небесної.
Знову відправився цар бабку-повитуху шукати. Невістка йому говорить:
- Не бери, панотець, ту, що першої зустрінеться, побери другу. Іде цар по лісовій стежці, назустріч ньому Сюоятар:
- Здраствуй, цар-годувальник, куди шлях тримаєш?
- Іду бабку-повитуху шукати.
- Побери мене!
- Не поберу. Невістка не веліла брати ту, що першої зустрінеться. Сюоятар швиденько по лісу пробігла й знову вийшла на дорогу, паную назустріч іде, проситься у сповитухи. Цар і не довідався її. Приводить додому. А вона вже припасла трьох воронят.
Підклала Сюоятар воронують цариці, побрала чудесних синів і віднесла їх, як і у перший раз, у зелене поле, на жовту ниву, під білий камінь. Вернувся царевич додому, ще більше засмутився, так розв'язав подивитися, що буде втретє. Знову їде він по своїх справах, дружина залишається одна. Небагато часу пройшло, народила вона трьох синів, таких же гарні, як і колись. Втретє йде цар за повитухою. Говорить йому дружина царевича:
- Не бери, цар-панотець, у бабки ні першої, ні другий зустрічної, побери третю.
А Сюоятар отут як отут:
- Здраствуй, цар-годувальник, куди йдеш?
- Іду бабку-повитуху шукати.
- Побери мене!
- Не веліла невістка брати першу зустрічну. Не поберу тебе! Пробігла Сюоятар по лісу, знову виходить цареві назустріч, а він і цього разу не бере її у повитухи. Сюоятар пройшла вперед, знову коло зробила й втретє попадається цареві. Цар і не довідався, що ця та ж сама жінка, побрав її. Цього разу Сюоятар захопила трьох щенят, приходить із ними у лазню, а там тільки два сини. Знала дружина царевича, що не відступиться від неї Сюоятар, прийде й віднесе синів, - сховала одного сина під коси.
Сюоятар кричить на неї:
- Де третій син, куди сховала?
- Немає третього, двоє всього й було.
Віднесла Сюоятар і цих синів на те ж місце: у зелене поле, на жовту ниву, під білий камінь.
Повернувся царевич із поїздки, розгнівався на дружину. А Сюоятар йому наговорює:
- Ось як тебе дружина спритно обдурила, обіцяла золотих синів, а народила мишенят, воронують так щенят. Убити її треба!
Та велів царевич змайструвати бочку із залізними обручами, посадити туди дружину й кинути у море. Так і зробили. А підступна Сюоятар радіє. Говорить царевичеві:
- Мене б побрав у дружин, так я б тобі вісім золотих синів привела: руки від зап'ястя золоті, ноги по коліно
Срібні, по місяцю на скронях, сонечко на верхівці, на кожному волоску по зірочці небесної.
Але не прагне царевич одружитися на Сюоятар - нудно йому на неї дивитися. Та Усе-таки не прогнав її. Так Сюоятар і залишилася при царському дворі чекати своєї години.
Плаває мати із сином по морю, носить їх по хвилях. Син росте у бочку не щодня, а щогодини. чи Багато, чи мало часу пройшло, уже й самі вони не знають. Ось одного разу чують, бочка начебто про берег б'ється, про камінчики стукається. Син говорить:
- Дозволь, матінка, бочку розламати, прагну на сонечко подивитися, свіжим повітрям подихати!
- Не треба, синок, ще втопимо.
- Не втопимо - берег близько.
Просив він, просив, мати й дозволила. Випрямився син, уперся ногами у
Днище - воно й вилетіло. Вийшли вони на берег, бачать пустельний острів. Син побрав
У матері шовкова хустка, ударив три рази хрест-навхрест і говорить:
- Нехай устане на цім місці палац не гірше царського!
Та виріс на пустельному острові палац, усього у них удосталь, живуть і потреби не знають. Зауважує син, що мати невесела, чимсь засмучена, плаче часто. Став він запитувати, що з нею. Цариця й розповіла синові:
- Є у тебе вісім братів, таких, як ти. Сюоятар відняла їх у мене зовсім маленькими, з тих пір я їх і не бачила.
Син говорить:
- Не горюй, мама. Спечи мені дев'ять колобків на грудному молоці й зший дев'ять сорочок. Піду я братів шукати.
- Не ходи, синок, Сюоятар і тебе погубить!
- Тепер не погубить, коли раніше не зуміла. Спекла мати дев'ять колобків, зшила дев'ять сорочок.
Надяг син одну сорочку, кинув колобок на землю й відправився у шлях. Куди колобок котиться, туди й він іде. Прикатився колобок на берег моря. Ударив син тричі шовковою хусткою хрест-навхрест - з'явився срібний міст із мідним поруччям. Пройшов він по цьому мості, а колобок далі котиться, по зеленому полю, через жовту ниву й скотився у ущелину скелі. Дивиться молодець - а там будинок коштує. Зайшов у будинок - на підлозі сплять вісім юнаків - усі точнісінько такі ж, як і він: руки від зап'ястя золоті, ноги по коліно срібні, по місяцю на скронях, сонечко на верхівці, на кожному волоску по зірочці небесної. Поклав він кожному у узголів'я по колобкові й по сорочці, а сам сховався за грубку. Ранком прокидаються брати, дивуються - звідки
З'явилися колобки й сорочки. Пробують колобки - смачно:
- Здається, начебто на материнському молоці ці колобки спечені! Примірили сорочки - усім впору:
- Здається, начебто рідна матінка ці сорочки зшила. Отут виходить дев'ятий брат через грубку й говорить:
- Я ваш брат, прийшов за вами! З'їжте ці колобки, надягніть сорочки, я вас відведу додому, до рідної матері.
Обрадувалися брати, зібралися у дорогу й пішли усе разом до матері. Де пройдуть - там темний ліс світлішає. А мати, як побачила їх, заплакала, запричитала від радості. Зажили вони на славу, без суму й горя.
Ходили там злиденні, милостиню збирали. Побачили вони міст і пішли по ньому. Дивляться - стоїть на острові багатий палац. Підійшли до палацу, дивують. Отут виходять із палацу дев'ять парубків чудесних, красенів небачених. Повели вони жебраків у будинок, прийняли як гості, нагодували, напоїли. Погостювали злиденні й назад зазбиралися. А цариця їм ще із собою всякого добра надавала. Трапилося жебраком проходити повз царський палац. Побачив їхній цар, зазвав до себе:
- Заходите, люди добрі, розповідайте, що бачили й чули.
- Є у нас що порассказать. Ходили ми, ходили по світлі, притомилися, прийшли на берег моря відпочити, бачимо - срібний міст із мідним поруччям. Пішли ми по мості й потрапили на острів. Пустельний це був раніше острів. А тепер на тому острові палац краще царського! З палацу вийшли дев'ять парубків, усі красені, один до одному: руки від зап'ястя золоті, ноги по коліно срібні, по місяцю на скронях, сонечко на верхівці світиться, на кожному волоску по зірочці небесної! Та мати у них пригожа так ласкава. У саду у них пташки співають, дерева дивовижні ростуть. Пригощали там нас на славу
І із собою ще дали!
Царевич задумався, туга його здолала, по всьому виходить, що це його дружина із синами. Просить він жебраків проводити його на острів до того палацу. Відправляються вони у шлях. Підходять уводити, увести до ладу палацу - їм назустріч дев'ять чудесних братів. Та відразу колом засяялося, заблискало, навіть очам боляче. А слідом за молодцями мати виходить. Довідався отут царевич свою дружину, упав перед нею на коліна, просить прощення" додому кличе. Дружина йому відповідає:
- Не підемо ми з тобою, Сюоятар нас погубить!
- Про це ви не тужите!- говорить царевич.
Та відправляються усе із царевичем. Син бере у матері шовкова хустка, ударяє три рази хрест-навхрест - палацу наче й не було. Переходять міст, знову син ударяє - і міст зник.
Як побачила Сюоятар чудесних парубків і з ними їх мати й батька - так і слова сказати не може. Швидко зникла з око геть, задвірками, задвірками - і до лісу добралася. Поки спохватилися - її й сліду нема. А царевич улаштував такий бенкет, якого ще не бачили у цім царстві. Та я там була. Дали мені візерункові рукавиці, гороховий батіг, восковий коня. Поїхала я повз попівське гумна - гумно загорілося. Кінь моя від жари станула, візерункові рукавиці згоріли, гороховий батіг кури склювали. Так моє добро й пропало, на тому й казці моєї кінець.