Карел Чапек Ворожка

Карел Чапек
Ворожка
Перекладач: Юрій Лісняк
Джерело: З книги: Чапек К. Війна з саламандрами. Роман. Мати. П’єса. Оповідання.- К.:Дніпро, 1978
Кожен, хто хоч трохи знає світ, збагне, що ця історія не могла відбутись ні в нас, ні у Франції, ні в Німеччині, бо в цих країнах, як відомо, судді повинні судити й карати правопорушників згідно з буквою закону, а не так, як підказує їм власний здоровий глузд і сумління, А оскільки в цій історії виступає суддя, який виносить вирок, керуючись не статтями кодексу, а здоровим людським розумом, очевидно,

що описана далі пригода могла статися тільки в Англії й більш ніде. І справді, вона сталась у Лондоні – точніше кажучи, в Кенсінгтоні… ні, стривайте, мабуть, у Бромптоні чи в Бейсуотері. Одне слово, десь там. Той суддя, про якого піде мова, був магістр права Келлі, а жінка, яку він судив, звалася просто Майєрс. Місіс Едіт Майєрс.
Річ у тому, що ця дама, взагалі цілком гідна пошани, привернула увагу комісара поліції Маклірі. І якось увечері містер Маклірі сказав своїй дружині:
– Люба моя, мені не йде з думки ота місіс Майєрс. Я б хотів знати, з чого вона живе. Сама поміркуй: тепер, у лютому, вона посилає служницю по спаржу. Далі я з’ясував, що до неї щодня приходить десятків до двох жінок. Усіляких – від крамарки й до герцогині. Я знаю, серденько, ти скажеш, що вона, певне, ворожить. Може, й так, та чи це не ширма для чогось іншого – приміром, звідництва або шпигунства? Варто було б з’ясувати.
– Гаразд, Бобе, – відказала його славна жіночка, – полиш це на мене.
Отож наступного дня місіс Маклірі – звісно, без шлюбної обручки, а вбрана й зачесана, як дівуля-перестарок, що намагається молодитись, із боязкою міною на лиці подзвонила біля дверей місіс Майєрс у Бейсуотері чи в Мерілебоні. Їй довелося часинку почекати, поки місіс Майєрс прийняла її.
– Сядьте, дитино моя, – сказала їй літня дама, пильно обдивившись несміливу відвідувачку. – Чим я можу вам прислужитися?
– Я… я.., – затинаючись, почала місіс Маклірі. – Мені завтра сповниться двадцять років… То я б дуже хотіла знати свою долю.
– Ну що ви, міс… пробачте, як вас звуть? – відказала місіс Майєрс і, вхопивши колоду карт, заходилась енергійно тасувати їх.
– Джонс, – підказала місіс Маклірі.
– Люба міс Джонс, – повела далі місіс Майєрс, – ви помилились; я не ворожка. Хіба вряди-годи своїм знайомим розкину карти, як кожна стара жінка. Зніміть карти лівою рукою й розкладіть на п’ять купок. Гаразд. Буває, що й поворожу для розваги, але взагалі… О, диви! – вигукнула вона, перевернувши першу купку. – Бубна. Це означає гроші. І червовий валет. Чудова карта!
– Ах! – зраділа місіс Маклірі. – А далі?
– Бубновий валет, – сказала місіс Майєрс, піднявши другу купку. – Винова десятка – дорога. А ось і жир! – скрикнула вона. – Жирові карти – це завжди клопіт; але під кінець – червова дама.
– А що це означає? – спитала місіс Маклірі, вирячивши очі, нібито в подиві.
– Знов бубна, – замислилась місіс Майєрс над третьою купкою. – Дитя моє, ви будете дуже багаті; а кому далека дорога – ще не знаю, чи вам, чи комусь близькому для вас.
– Я маю поїхати до тітки в Саутгемптон, – відказала місіс Маклірі.
– Оце й є далека дорога, – підтвердила місіс Майєрс, перевертаючи четверту купку. – Хтось вам перешкоджатиме, якийсь літній чоловік…
– Мабуть, тато! – вигукнула місіс Маклірі.
– Ну, а ось і воно! – урочисто оголосила місіс Майєрс над п’ятою купкою. – Люба міс Джонс, такої щасливої карти я ще зроду не бачила. Не мине й року, як ви вийдете заміж; вас візьме дуже, дуже багатий молодий чоловік, мільйонер; певне, комерсант, бо він часто буває в дорозі. Та спершу вам доведеться подолати великі перешкоди, якийсь літній чоловік вам боронитиме, але ви повинні стояти на своєму. А як одружитесь, то виїдете далеко-далеко, найскоріш за море. Будьте ласкаві пожертвувати одну гінею на навернення до християнства нещасних чорношкірих.
– Я вам така вдячна, – прощебетала місіс Маклірі, дістаючи з сумочки фунт і шилінг. – Така вдячна! А скажіть, місіс Майєрс, коли без тих перешкод – скільки це коштуватиме?
– Карт не підкупите, – відказала старенька дама з гідністю. – А хто ваш татусь?
– Він у поліції служить, – з невинною міною збрехала місіс Маклірі. – В секретному відділі, знаєте?
– А… – протягла старенька й вийняла з колоди три карти. – О, кепське діло, дуже кепське… Скажіть йому, дитя моє, що йому загрожує велика небезпека. Хай прийде до мене, то довідається більше. До мене зі Скотленд-Ярду багато хто ходить, кажуть мені все, що їм серце гнітить, а я їм ворожу. Так, так, пришліть свого татуся до мене. Кажете, він служить у політичному відділі? Містер Джонс? Перекажіть йому, що я його чекатиму. На все добре, люба міс Джонс… Хто там далі?
– Не подобається мені це діло, – сказав містер Маклірі, замислено пошкрябавши потилицю. – Нітрохи не подобається, Кеті. Чого ця жінка так зацікавилася твоїм небіжчиком татом? А крім того, насправді її прізвище не Майєрс, а Майєргофер, і родом вона з Любека. Бісова німкеня, як же її вивести на чисту воду? Ставлю п’ять проти одного, що вона вивідує у людей речі, до яких їй не повинно бути діла. Знаєш що, я доповім про неї начальству.
Містер Маклірі справді доповів начальству; як не дивно, але воно не відмахнулось, і тому шановну місіс Майєрс викликали до судді Келлі.
– Це правда, місіс Майєрс, що ви ворожите людям на картах? – спитав суддя.
– Ох боже, – зітхнула старенька, – треба ж людині з чогось жити, добродію! Не піду ж я в своїх літах танцювати у вар’єте.
– Гм… – гмукнув містер Келлі. – Але на вас ось є скарга, що ви ворожите погано. А це, шановна пані Майєрс, однаково що замість шоколаду продавати плитки глини. За гінею люди мають право сподіватися справжньої ворожби. Даруйте, але як це ви беретесь ворожити, не вміючи?
– А декотрі не скаржаться, – почала виправдовуватися старенька. – Розумієте, я провіщаю людям те, що їм до вподоби. Невже така втіха не варта кількох шилінгів, добродію? А часом буває, що й угадаєш. Ось недавно мені одна жінка сказала: “Місіс Майєрс, мені ще ніхто ніколи не ворожив так добре, як ви”. Вона живе в Сент-Джонс-Вуді й розводиться з чоловіком.
– Стривайте, – зупинив її суддя. – У нас є один свідок, що свідчитиме проти вас. Місіс Маклірі, розкажіть нам, як воно було.
– Місіс Майєрс наворожила мені, – заторохтіла місіс Маклірі, – що не мине й року, як я вийду заміж за дуже багатого молодого чоловіка і виїду з ним кудись за море.
– А чого саме за море? – спитав суддя.
– Бо в другій купці була винова десятка, а це, сказала мені місіс Майєрс, нібито означає дорогу.
– Дурниця, – буркнув суддя. – Винова десятка означає надію. Дорогу віщує виновий валет; а коли поряд із ним бубнова сімка, це далека дорога, з якої буде зиск. Мене ви не заморочите, місіс Майєрс. Ви ще наворожили свідкові, що не мине й року, як вона вийде за молодого багатія, а тим часом вона вже три роки замужем за комісаром поліції Маклірі. Як ви поясните таку нісенітницю, місіс Майєрс?
– Ну що ж, буває, що й помилишся, – спокійно відказала старенька. – Ця дамочка прийшла до мене вичепурена, як на танці, а ліва рукавичка розірвана; я й подумала, що грошей у неї не густо, а пофорсити любить. Сказала, що їй двадцять років, а насправді – всі двадцять п’ять…
– Двадцять чотири, – вихопилась місіс Маклірі.
– Однаково. Я й подумала, що їй заміж припікає: адже вона вдавала з себе дівчину. Тому я й наворожила їй заміжжя й багатого жениха: мені здалося, що так я їй найбільше догоджу.
– А що то за перешкоди, літній чоловік і дорога за море? – спитала місіс Маклірі.
– Просто аби більше сказати, – пояснила місіс Майєрс спокійно. – За гінею люди хочуть почути цілу купу всякої всячини.
– Ну, цього досить, – сказав суддя. – Нікуди не дінешся, місіс Майєрс: так ворожити – це шахрайство. На картах треба розумітися. Правда, є різні теорії, але ніколи – затямте собі, ніколи – винова десятка не означає дороги. Вам доведеться заплатити п’ятдесят фунтів штрафу, як за фальсифікацію харчових продуктів або продаж неповноцінних товарів. Щодо вас, місіс Майєрс, є ще підозра, що ви, крім того, шпигунка, але в цьому ви, мабуть, не признаєтеся.
– Богом Всевишнім присягаюся! – заволала місіс Майєрс, але містер Келлі спинив її:
– Ну, ну, облишмо це; та оскільки ви чужоземка і не маєте певних джерел прибутку, політичні органи скористаються своїми повноваженнями і вишлють вас із країни. На все добре, місіс Майєрс; дякую вам, місіс Маклірі. Але застерігаю вас, що так ворожити-несумлінно й цинічно.
– От лихо, – зітхнула старенька, – Тільки-но розжилася трохи…
Десь за рік суддя Келлі зустрівся з комісаром Маклірі.
– Непогана погода, – привітно мовив суддя. – До речі, як себе почуває місіс Маклірі?
Містер Маклірі глянув на нього якось кисло і сказав трохи збентежено:
– Та знаєте, містере Келлі… ми з нею… розлучились.
– Не може бути! – вигукнув суддя. – Така гарненька, молоденька жіночка…
– Отож-бо, – буркнув містер Маклірі. – В неї раптом утелющився один молодий дженджик… мільйонер, якийсь там комерсант із Мельбурна… Я її відраджував, але… – містер Маклірі безнадійно махнув рукою. – Вже тиждень, як вони виїхали до Австралії.
.