Агата Крісті Дельфійський Оракул

Агата Крісті
Дельфійський Оракул
Оповідання
Місіс Вілларц Дж. Петерс не цікавилася Грецією і про Дельфи, по щирості, нічого певного не могла сказати.
Для неї центрами культури були Париж, Лондон і Рів’єра. Місіс Петерс подобалося жити в готелях. Та в номері обов’язково мали бути м’який килим, комфортабельне ліжко, багато різних освітлювальних приладів, у тому числі нічник, досхочу гарячої і холодної води, телефон біля ліжка, щоб замовити чай, десерт, мінеральну воду, коктейлі і побалакати з друзями.
У готелі в Дельфах

нічого цього не було. Тут був чудовий краєвид з вікон, чисте ліжко і вибілена кімната – стілець, умивальник, комод. Кімнати з ваннами надавалися за домовленістю, а гарячої води часом не було.
Звичайно, приємно казати друзям, що побувала у Дельфах, – та попри всі намагання, вона не могла зацікавитися стародавньою Грецією. Античні скульптури здавалися їй такими недовершеними, їм бракувало голів, рук і ніг. Потай вона віддавала перевагу гарному мармуровому ангелу з крилами, встановленому на могилі ЇЇ покійного чоловіка містера Вілларда Петсрса.
Однак всі ці таємні думки вона ретельно приховувала, щоб Віллард

не зневажав її.. Місіс Петерс сиділа у цій незатишній холодній кімнаті і терпіла пихату покоївку та гидкого водія на узбережжі заради Вілларда.
Віллард (ще недавно його звали “молодшим” – як він це ненавидів!) був вісімнадцятирічним сином місіс Петерс. І вона обожнювала його. Це в нього було дивне захоплення стародавнім мистецтвом. Це він, кволий, блідий, в окулярах, хворий на диспепсію, потягнув свою люблячу матір до Греції.
Вони відвідали Олімпію, яка здалася місіс Петерс сумним безладдям, їй сподобався Парфенои, та Афіни, на її думку, були містом без перспективи. Відвідини Корінфа і Мікен стали тортурами для неї і водія.
Дельфи, – сумно думала місіс Петерс, – останнє випробування. Зовсім нема чого робити, тільки йдеш дорогою та розглядаєш руїни. Віллард годинами простоював на колінах, розшифровуючи грецькі написи, і казав:
“Мамо, ти тільки вслухайся! Хіба це не прекрасно?”. А потім щось зачитував, як на неї, безмежно нудне.
Того ранку Віллард пішов подивитися візантійські мозаїки. Місіс Петерс, відчуваючи, що візантійські мозаїки не зігріють її, як у буквальному, так і в переносному розумінні, вибачившись, відмовилася.
“Ясно, мамо! – мовив Віллард. – Ти хочеш побути насамоті, щоб просто посидіти в театрі або на стадіоні, спостерігаючи, що відбувається внизу і сприймати все це”. “Так, любий!” – погодилася місіс Петерс.
“Я знав, що тут тобі сподобається”, – радісно вигукнув Віллард і пішов.
Зітхнувши, місіс Петерс вирішила піднятися і поснідати.
Вона увійшла до майже порожньої їдальні. Крім неї, там були ще четверо. Мати й дочка, одягнені, як на неї, вкрай вульгарно, обговорювали мистецтво самовиразу в танці. Неподалік сидів товстий лисий джентльмен середнього віку, він приїхав учора ввечері.
Вона завела розмову з мужчиною, який лишився останнім в їдальні. Місіс Петерс була товариською жінкою, їй подобалося розмовляти з людьми. Манери гладкого Томпсона бентежили її (британська стриманість – вона це так називала). Дочка і матір поводилися зверхньо і зарозуміло, хоча були в гарних стосунках в Віллардом.
Місіс Петерс вирішила, що новий знайомий – дуже приємна людина. Він розповів їй кілька цікавих деталей про гоеків, після чого вона почала їх сприймати як живих людей, а не як персонажів нудної історичної книги.
Місіс Петерс розказала новому знайомому все про Вілларда: який він розумний, як закоханий в мистецтво (культура – це його життя). З цим доброзичливим джентльменом було приємно розмовляти.
Його ім’я та професію місіс Петерс з’ясувати не встигла. Він нічого не розповів про себе, крім того, що подорожує і відпочиває від справ – яких? Загалом день минув швидше, ніж, можна було сподіватися. Дочка, матір і Томпсон мовчали. Місіс Петерс та її новий приятель зустріли Томпсона, коли той виходив з музею. І він негайно повернув і пішов у протилежному напрямі. Новий приятель спохмурнів:
“Цікаво, що це за один?” Місіс Петерс назвала ного прізвище, більше ‘ нічого вона не знала.
“Томпсон, Томпсон, гадаю не зустрічався з ним раніше, і. все ж здається знайомим. Та не можу згадати, де я його бачив”.
Вдень вона трохи покуняла в затінку. Місіс Петерс не скористалася порадою сина прочитати чудову книжку про грецьке мистецтво. Натомість вона взяла з собою детектив “Таємниця річки Лон”. Чотири вбивства, три викрадення, велика строката зграя небезпечних злочинців. Уважно прочитавши книгу, місіс Петерс підбадьорилася і заспокоїлася.
О четвертій місіс Петерс повернулася до готелю, переконана, що Віллард уже прийшов. Вона була така далека від передчуття лиха, що майже забула розкрити записку, яку, за словами господаря готелю, залишив для неї якийсь незнайомий. Неохоче розгорнула брудний папірець. Писав іноземець, але англійською мовою. “Леді!
Ми вручаємо це та інформуємо вас, що ваш син викрадений нами і перебуває в надійному місці. З ним нічого не трапиться, якщо виконаєте накази чесно. Ми вимагаємо за нього викуп у 10 тисяч англійських фунтів стерлінгів. Якщо розповісте про це хазяїну готелю або повідомите в поліцію чи ще комусь, ваш син загине. Міркуйте. Завтра дамо інструкції щодо грошей. Якщо не послухаєтесь, вуха благородного молодого джентльмена відріжемо і надішлемо вам. І післязавтра, якщо ви ще не виконаєте наших наказів, ваш син загине. Це – не даремна погроза. Хай Курія міркує, і головне – тримайте язик за зубами.
Деметріус Чорнобровий”.
Не варто описувати стан бідної жінки. Абсурдна і по-дитячому висловлена вимога створювала жорстку атмосферу небезпеки. Віллард! її хлопчик, її улюбленець, її тендітний, серйозний Віллард! Що з ним буде? Вона негайно звернеться до поліції, підніме весь район.
Насилу підвівшись, вийшла з кімнати побачити хазяїна готелю. Він був єдиною людиною, яка говорила по-англійськи. “Вже пізно, – мовила вона. – Мій син ще не повернувся”. Приємний чоловічок приязно посміхнувся. “Так, мосьє звільнив мулів – бажав пройти пішки. Він мав би бути зараз тут, але, безперечно, затримався в дорозі”. – Хазяїн усміхнувся.
“Скажіть мені, – раптом спитала місіс Петерс, – є навколо погані люди чи ні?”
Погані люди – цього вислову англійською мовою чоловічок не знав. Місіс Петерс спростила його. Хазяїн впевнено відказав, що навколо Дельф мешкають самі лише добрі, спокійні люди – всі вони прихильно ставляться до іноземців.
Вона тремтячими губами намагалася щось сказати. Але змусила себе промовчати. Зловісна погроза зв’язала її язик. Це може бути звичайнісінький обман. Але припустимо, що ні. В Америці в її подруги викрали дитину, і після того, як вона звернулася до поліції, дитину вбили. Таке справді траплялося.
Вона мало не збожеволіла. Що їй робити? Десять тисяч – для неї вони були нічим у порівнянні з безпекою Вілларда. Та як здобути таку суму? Вона мала при собі тільки акредитив на кілька сот фунтів стерлінгів.
Чи зрозуміють це бандити? Чи будуть вони розважливими? Чи зачекають? Прийшла покоївка, вона роздратовано її прогнала. Продзвонили на вечерю, і бідна жінка зійшла в щальню. їла механічно, нічого не помічаючи навколо. Їй здавалося, що їдальня порожня. Коли принесли фрукти, місіс Петерс побачила записку. Вона здригнулася, але почерк разюче відрізнявся від того, страшного – охайне, каліграфічне англійське письмо.
“В Д ельфі ви не в змозі звернутися до Оракула, але можете порадитися з містером Паркером Пайном”.
До аркуша паперу було прикріплено фрагмент з реклами, а на ньому наклеєна фотографія з паспорта. Вона впізнала в ній свого лисого приятеля. Місіс Петерс прочитала друковані рядки двічі: “Ви щасливі? Якщо ні, зверніться до містера Паркера Пайна”.
Щасливі? Щасливі? Чи був хтось коли-небудь таким нещасним, як вона? Записка була для неї порятунком.
Вона швидко надряпала відповідь на аркуші паперу, що випадково опинився в сумці.
“Будь ласка, допоможіть. Ви мене зустрінете на вулиці через десять хвилин”. Поклала записку в конверт і попросила офіціанта передати його джентльмену, який сидів біля вікна. Через десять хвилин, закутана в шубу, бо ніч була холодною, місіс Петерс вийшла з готелю і повільно попрямувала до руїн. Містер Паркер Пайн чекав на неї.
“Це просто Божа милість, що ви тут, – мовила місіс Петерс задихаючись. – Та як ви дізналися про лихо, що трапилося зі мною? Саме це я хочу знати”.
“Людська симпатія, моя дорога мадам, – мовив він ніжно. – Я зрозумів одразу: трапилось, але що саме? Чекаю вашої розповіді”.
З неї це вирвалося, як потік. Він прочитав листа, що вона дала, при світлі кишенькового ліхтарика.
“Гм, – промимрив. – Знаменитий документ. Вельми важливий. Він має певні особливості”.
Однак їй було не до обговорення дрібниць. Що робити. з Віллардом? її любий, ніжний Віллард!
Містер Паркер Пайн заспокоював. Він намалював привабливу картину життя бандитів у Греції. Вони будуть особливо обережними з полоненим, бо той – золота жила.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Агата Крісті Дельфійський Оракул

Categories: Твори з української літератури

Links