Карел Чапек Гроші

Карел Чапек
Гроші
Перекладач: Юрій Лісняк
Джерело: З книги: Чапек К. Війна з саламандрами. Роман. Мати. П’єса. Оповідання.- К.:Дніпро, 1978
І знову, знову з ним те саме: тільки-но він ковтнув кілька ложок страви, як йому зробилось погано, млосно, аж піт виступив на лобі. Він покинув їсти й зіперся головою на руки, не звертаючи уваги на перебільшену турботу господині. Вона врешті вийшла, зітхаючи, а він ліг на канапу відлежатись і став злякано й пильно прислухатися до болісних сигналів свого тіла. Млість не миналася, йому здавалось, наче

у нього в шлунку каменюка, а серце билося часто й нерівно; від страшної кволості він і лежачи обливався потом. Ох, якби заснути!
За годину господиня постукала в двері і внесла телеграму. Їржі з острахом розпечатав її й прочитав: “19.10.7 г. 34 хв. приїду ввечері Ружена”. Він не міг зрозуміти, що це означає; підвівся, хоч у голові паморочилось, ще раз перечитав цифри й слова і нарешті збагнув: це від Ружени, заміжньої сестри. Вона приїде сьогодні ввечері – очевидно, треба зустріти її на вокзалі. Мабуть, хоче дещо купити в Празі. Їржі розсердився; які-бо ці жінки легковажні й безцеремонні! Самий клопіт через них. Ходячи

по кімнаті, він злостився: пропав вечір. Можна було б так гарненько полежати на канапі з книжкою в руці, а поряд приязно шкварчала б лампа… Звичайно такі вечори були для нього нестерпно нудні, але тепер хтозна-чого вони здавались йому безмежно принадними, сповненими мудрості й затишку. Пропащий вечір… Спокою вже не буде. В дитячій досаді, лютий на сестру, Їржі порвав нещасливу телеграму на дрібні клаптики.
А ввечері, коли він у високому, вогкому й холодному станційному залі дожидав запізненого поїзда, бруд і убозтво довкола, втомлені або розчаровані обличчя навіяли йому ще тяжчу тугу. Коли очікуваний поїзд нарешті прибув і з нього ринули пасажири, Їржі насилу розшукав у тій тисняві невеличку, тендітну сестру. Вона тягла важенну валізу, очі в неї були злякані, і Їржі збагнув: сталося щось дуже серйозне. Він узяв візника й повіз Ружену до себе додому. Лише дорогою йому пригадалося, що він не подбав про те, де їй ночувати. Він спитав, чи не завезти її до готелю, та вона тільки заридала. Звісно, в такому стані – який там готель! Їржі змирився, взяв сестру за тонку нервову руку й безмежно зрадів, коли Ружена нарешті всміхнулась йому.
Аж удома він придивився до неї уважніше – і вжахнувся. Змучена, якось дивно схвильована, вся тремтить, очі горять, губи пересохли! Ружена сиділа на канапі серед подушок, якими обмостив її брат, і розповідала… Їржі попросив її, щоб говорила тихіше: адже пізно, ніч уже!
– Я втекла від чоловіка,- квапливо оповідала вона.- Ох, Їржі, якби ти знав, скільки я натерпілась! Якби ти знав, який він мені гидкий! Я приїхала до тебе просити поради…- і розплакалася.
Їржі ходив по кімнаті й похмуро слухав. Із сестриної розповіді слово за словом малювалась картина її життя з себелюбним, ницим, грубим чоловіком, що ображав її при служниці, принижував у спальні й докучав безнастанними дріб’язковими зачіпками, по-дурному змарнував її посаг, удома скнарував, а водночас не шкодував грошей, щоб заспокоїти свою безглузду іпохондрію… Він слухав історію докорів за кожен з’їдений шматок, принижень, жорстокостей, образливої великодушності, диких брутальних сварок, силуваних любощів, дурної пихатої ущипливості…
Їржі ходив із кутка в куток, задихаючись від огиди й співчуття; він страждав невимовно, йому вже несила було слухати цю нескінченну повість про кривди й муки. Перед ним сиділа тендітна, розгублена жіночка, якої він ніколи по-справжньому не знав, його горда, запальна, норовиста сестричка. Яка вона завжди була завзята, свавільна, як гнівно блискала очима ще змалечку! А тепер он у неї тремтять губи від схлипів, від квапливої невтримної мови, яка вона знервована, як пече її образа! Братові хочеться погладити її по голові, але він не сміє.
– Годі, – різко спиняє він її, – мовчи, я вже все зрозумів.
Та хіба її спиниш! Вона плаче:
– Ні, дай вилити душу, адже ти у мене один на світі!
І знову з її уст ллється потік скарг, тепер уже уривчастих, млявіших, тихіших; вона перебирає ті самі подробиці, згадує ті самі кривди – і раптом, урвавши, питає:
– Ну, а як же ти живеш, Їржі?
– А що я! – буркає брат. – Мені нема на що нарікати. Але ти, мабуть, уже не вернешся до нього?
– Ніколи! – спалахує Ружена. – Нізащо в світі. Краще померти. Якби ти знав, що це за людина!
– Стривай, – ухиляється Їржі. – А що ж ти робитимеш?
Ружена чекала цього запитання.
– Це я вже давно надумала, – зразу відповідає вона. – Даватиму уроки… або наймуся гувернанткою… або секретаркою… чи взагалі. Я зумію працювати, ось побачиш. Невже я не прогодую себе! Господи, та я залюбки візьмусь за будь-яку роботу! Ти мені порадиш… Десь тут найму кімнатку… Я вже тепер так тішуся, що працюватиму! Правда ж, можна влаштуватися?
Від збудження вона не могла всидіти: схопилась і з розпашілим обличчям почала ходити поруч із братом.
– Я вже все обміркувала. Заберу свої меблі, знаєш, оті старі, що з дому. Побачиш, як гарно буде! Адже мені нічого не треба, аби тільки мати спокій, хай я буду бідна, зате не муситиму… Я ж нічого, нічого не хочу від життя, мені вистачить якоїсь крихти, я всьому буду рада, аби лиш далі від того… Я так тішуся, що працюватиму, і шитиму собі все сама, ще й співатиму… Я ж стільки років уже не співала! Ох, Їржику, якби ти знав!
– Працюватимеш…- замислився Їржі.- Не знаю, може, щось і знайдеться, але… Ти не звикла до роботи, Руженко, тобі важко буде, ох, важко…
– Ні! – заперечила Ружена. Очі в неї сяяли. – Ти не знаєш, як воно, коли тобі дорікають за кожен шматок, за кожну ганчірку, за все, за все. Коли мусиш щодня чути, що ти не працюєш, а тільки розкидаєш гроші… Я б усе з себе позривала, так це мені остогидло. Ні, Їрко, ось побачиш, як мені буде любо працювати, як любо жити! Що не з’їм, усе мені смакуватиме, хоч би й шматок черствого хліба; я ним пишатимусь… І спатиму спокійно, ходитиму в ситці, сама собі варитиму їсти… Скажи, а на фабрику найнятись не можна? Як нічого не знайдеться, то й робітницею стану… Ох, як мені гарно!
Їржі дивився на неї в радісному подиві. Боже, скільки в ній вогню, скільки мужності, хоч її життя так знівечене! Йому стало соромно за власну млявість і байдужість; полум’яне завзяття цієї дивної, гарячково збудженої жінки передалось і йому, і він з несподіваною любов’ю й радістю подумав про свою працю. Адже сестра аж помолодшала, стала схожа на дівчину, розчервонілу, розхвильовану, по-дитячому наївну… Звісно, все буде гаразд, як же інакше!
– Все буде гаразд, ось побачиш, – сказала й Ружена.- Я нічого ні від кого не хочу, я сама себе прогодую. Ну скажи, хіба-таки я не зароблю на шматок хліба й на букетик? А як і не вистачить на букетик, то я виходитиму на вулицю й там дивитимусь на квіти… Якби ти знав, як тішить мене все, відколи… я наважилась покинути його! Яке мені любе все! Нове життя почалося… Адже я досі й гадки не мала, яка скрізь довкола краса! Ох, Їрко, – зі сльозами вигукує вона,- я така рада!
– Дурненька, – усміхнувся Їржі, теж щасливий,- не так воно… легко буде. Ну що ж, спробуємо. А зараз лягай спати, а то розхворієшся. Годі вже говорити, прошу тебе; мені треба дещо обміркувати, а завтра я тобі скажу. Лягай спати й мовчи.
Але він ніяк не міг присилувати її, щоб перейшла в ліжко; вона, не роздягаючись, лягла на канапі, він укрив її всім, що мав теплого, і вкрутив гніт у лампі. Настала тиша, тільки частий, дитячий віддих Ружени будив у ньому жаль і співчуття. Їржі потихеньку відчинив вікно в холодну жовтневу ніч.
Мирне високе небо яскріло зорями. Колись, іще в батьківському домі, вони вдвох стояли отак біля розчиненого вікна; мала Ружена тремтіла від холоду й тулилась до нього. Вони хотіли побачити падучу зорю.
“Як падатиме зірка,- шепотіла Ружена, – я загадаю, щоб стати хлопцем і прославитись”.
А в кімнаті спав їхній тато, міцний, мов дуб, і їм чути було, як порипує ліжко під вагою його втомленого тіла. І в Їржі на серці було так святково! Він теж думав про щось велике і по-чоловічому поважно обіймав рукою маленьку Ружену, що тремтіла від холоду й від хвилювання…
Над садом пролетіла падуча зоря.
– Їржі, – покликав його ззаду тихий Руженин голос.
– Зараз, зараз, – відповів Їржі, теж здригаючись від холоду й від збудження. Так, треба вчинити щось велике; інакше не станеш вільним. Але що великого ти хотів учинити, безумцю? Неси свій тягар; а коли хочеш чогось великого, то візьми на себе й чужий. Чим більший тягар несеш, тим більший і ти сам. Кволий нікчемо, ти падаєш під власним тягарем? Зведись і допоможи звестись іншому. Так ти повинен зробити, коли не хочеш загинути!
– Їржі, – півголосом кличе Ружена, Їржі обертається від вікна.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Карел Чапек Гроші

Categories: Твори з української літератури

Links