Карателі (переказ)
Повість (1971 -1979) Події відбуваються під час Великої Вітчизняної війни, в 1942 р., на території окупованої Білорусії. “Карателі” – кривава хроніка нищення батальйоном гітлерівського карателя Дірлевангера семи мирних сіл. Глави носять відповідні назви: “Селище перший”, “Селище другий”, “Між третім та четвертим селищем” і т. д. У кожному розділі вміщено витяги з документів про діяльність каральних загонів та їх учасників. Карателі-поліцаї готуються до знищення першого селища на шляху до основної мети – великий і багатолюдній
Поліцай Тупіга очікує свого напарника Доброскока, щоб закінчити розправу над мешканцями перший селища до приїзду начальства. Все населення зганяють за сарай до великій ямі, біля краю якої проводиться розстріл. Поліцай Доброскок в одному з будинків, що підлягають знищенню, дізнається серед господарів своє міську родичку, перебралися у село напередодні пологів.
У розділі “Селище другий” описується знищення села Козулічі. Каратель-француз просить поліцая Тупігу за шмат сала виконати за нього “неприємну работенку” – розстріляти родину, влаштувалися в хорошій добротної хаті. Адже Тупіга – “майстер, фахівець, ну що йому варто?” У Тупігі – своя манера: спершу він говорить з жінками, просить хліба перекусити – ті і розслабляться, а як господиня до печі нагнеться, так і… “Тіло кулемета рвонулося – ніби й він злякався…” Дія повертається до селища перше, до тієї ями, де залишилася в стані дивного смертного сну вагітна жінка. Зараз, в 11 годин 51 хвилину по берлінському часу, вона відкриває очі. Перед нею – довоєнна дитяча кімната на Бобруйськ окраїні; мати з батьком збираються в гості, а вона ховає від них соромно нафарбовані маминої помадою губи; таке бачення – чомусь горище, і вони з Грицем лежать, як чоловік і дружина, а внизу мукає корова… “Кислий запах любові, соромно.
Чи це з-за ширми? Ні, знизу, де корова. З ями… З якої ями? Про що я? Де я? ” Селище третє мало чим відрізняється від попередні. Поліцаї Тупіга, Доброскок та Сирітка йдуть через рідкісний соснячок, вдихаючи жирний солодкуватий трупний дим. Тупіга намагається придушити думки про можливе помсту. Раптово в гущі малинника поліцаї натикаються на жінку з дітьми. Сирітка виявляє негайну готовність покінчити з ними, але Тупіга, раптом підкоряючись якомусь неусвідомленого пориву, відправляє напарників вперед, і сама дає чергу з кулемета мимо цілі. Раптове повернення Сирітки її кидає в жах. Тупіга уявляє собі, як би відреагували на його вчинок німці чи бандити з роти Мельниченко – “галіційци”, бандерівці.
Ось і зараз “самостійники заворушилися, – виявляється, якась баба, побачивши дим-пожежа, біжить з поля, додому. З-за куща вдаряє кулемет – баба з мішком падає. Дійшовши до села, Тупіга зустрічає сирітку і Доброскока з набитими кишенями. Він входить в ще не розграбований будинок. Серед іншого добра – один крихітний черевичок. Тримаючи його на пальці, Тупіга знаходить у темній боковушки сплячого в колисці немовля. Одне око його прочинений і, здається Тупіге, дивиться на нього… Тупіга чує у дворі голоси мародерствують бандерівців. Йому не хочеться, щоб його за-мітили у будинку. Дитина кричить – і Тупіга вихоплює наган… Далеко й незнайоме лунає його голос: “Шкода було, пацана пожалів! Живим згорить “.
Командир нової “російської” роти Білий замишляє спосіб рятування від найближчого соратника Сурова, з яким його зв’язують курси червоних командирів, долю, бобруйський табір і добровільну згоду служити в каральному батальйоні. Білий спочатку тішив себе нездійсненною витівкою – піти коли-небудь до партизанів, а в якості свідка своїх “чесних” намірів пред’явити Сурова, а тому спеціально оберігав його від явно кривавих завдань. Однак чим далі, тим виразніше розуміє Білий, що ніколи не зможе порвати з карателями, особливо після випадку з партизанським розвідником, в довіру до якого він увійшов, але відразу і видав його.
А щоб розвіяти Суровської ореол непорочності, наказує тому особисто облити бензином і підпалити сарай, куди зігнали всі населення селища. У центрі наступної глави – фігура лютого карателя з так званої “української роти” Івана Мельниченка, якому цілком довіряє командир роти німець Поль, вічно п’яний кримінальник-збоченець. Мельниченко згадує про свій перебування в фатерлянді, куди запросили його батьки Поля, – Мельниченко врятував того життя. Він ненавидить і зневажає всіх: і тупих, обмежених німців, і партизанів, і навіть своїх батьків, які приголомшені появою сина-карателя в бідній київської хаті і молять Бога про його смерть. У розпал чергової “операції” до мельніченковцам прибуває підмога – “москалі”.
Мельниченко в люті б’є по щоці батогом їхнього командира – свого недавнього підлеглого Білого – і отримує у відповідь повну обойму свинцю. Сам Білий відразу ж гине від руки одного з бандерівців (з документів відомо, що Мельниченко довго лікувався в госпіталях, по війні був судимий, біг, ховався і загинув у Білорусії). Борковська операція триває. Здійснює її по “метод” Дірлевангера Штурмфюрер Слава Муравйов. Карателів-новачків будують попарно з вже були у справі фашистами – залишитися осторонь, не замазати в крові неможливо. Сам Муравйов теж пройшов цей шлях: колишній лейтенант Червоної Армії, він у першому ж бою був роздавлений фашистськими танками, потім із залишками свого полку намагався протистояти невблаганною військовій машині німців, але врешті-решт потрапив у полон. Повністю пригнічений, він намагається виправдатися перед матір’ю, батьком, дружиною, самим собою тим, що буде “своїм” серед чужих. Військову виправку, інтелігентність колишнього вчителя відмітили німці, відразу дали взвод. Муравйов тішить себе думками, що змусив поважати себе, його підлеглі – це не мельніченковскіе “самостійники, у нього дисципліна. Муравйов вхожий в будинок самого Дірлевангера, знайомиться з наложницею шефа – Стасею, чотирнадцятирічної польської єврейкою, яка болісно нагадує йому давню любов – вчительку Берт. Муравйов не чужий книг, німець Циммерман обговорює з ним теорію Ніцше і біблійні притчі. Дірлевангер цінує неговіркого азіата, однак зараз збирається зробити його пішаком у своїй грі: він лихе весілля Муравйова з Стасею, щоб закрити рот злостивцям, що доносить на нього в Берлін про нібито мала місце зникнення золотих штучок, прікарманенних ним після розстрілу спеціально відібраних п’ятдесяти євреїв у Майданеку.
Дірлевангеру потрібно реабілітувати себе перед Гіммлером і фюрером за минулий зв’язок з змовником Ремом і образливі пристрасті до дівчаток молодше чотирнадцяти років. По дорозі в Бірки Дірлевангер складає подумки лист до Берліна, з якого керівництво дізнається і гідно оцінить його “новаторський”, “революційний” спосіб тотального знищення непокірних білоруських сіл і заодно успішно застосовується практику “перевиховання” покидьків людства на кшталт ублюдка Поля, якого він витягнув з концтабору і взяв на каральний взвод: краща стерилізація – це “омолодження дитячої кров’ю”. Бірки, по Дірлевангеру, – це демонстративна акт тотального залякування. Жінки і діти загнані у комору, місцеві полiцаї, наївно розраховували на милість німців, – до школи, їхні родини – в будинок навпроти.
Дірлевангер з почтом входить у ворота комори “помилуватися” на сумлінно підготовлений “матеріал”. Коли затихає кулеметна стрілянина, самі собою розчиняються не витримали вогню ворота. У стоять в оточенні карателів не витримують нерви: Тупіга дає чергою з автомата в клуби диму у багатьох вивертає шлунки. Потім починається розправа з поліцаями, яких на очах у сімей виводять по одному з школи і кидають у вогонь. І кожен з карателів думає, що таке може статися з іншими, але не з ним. У 11 годин 56 хвилин німець Лянге водить стволом автомата по трупах страшної ями першого селища. В останній раз бачить своїх убивць жінка, і в моторошної тиші беззвучно кричить від жаху і самотності ненароджених шестимісячна життя. У кінці повісті – документальні свідоцтва про спалення трупів Гітлера і Єви Браун, перерахування злочинів проти людства в сучасну епоху.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)