Капітанська дочка характеристика образа Гринев Петро Андрійович (Петруша)

КАПІТАНСЬКА ДОЧКА (Повість, 19 окт. 1836) Гринев Петро Андрійович (Петруша) – головний герой останнього великого твору Пушкіна, провінційний російський дворянин, від чийого ім’я (у формі “записок для пам’яті потомства”, складених в епоху Олександра І про епоху пугачевского бунту) ведеться оповідання. В історичній повісті “Капітанська дочка” зійшлися всі теми пушкінської творчості 1830-х рр. Місце “звичайного” людини у великих історичних подіях, воля вибору в жорстоких соціальних обставинах, закон і милосердя, “думка

сімейна” – все це в повісті присутня й пов’язане з образом головного героя-оповідача.

Спочатку Пушкін, як те було в незавершеній повісті “Дубровский”, збирався поставити в центр оповідання дворянина-ренегата, що перейшов з одного табору в іншій (отут прототипом йому служив реальний офіцер Єкатерининської епохи Шванвич); або полоненого офіцера, що біжить від Пугачова. Тут також був прототип – хтось Башарин, саме таке прізвище повинен був носити герой, пізніше перейменований у Буланина, Валуева – і, нарешті, у Г. (Це ім’я в іншій огласовці – Гранев – зустрічається в планах незавершеного

“Романа на Кавказьких водах”, 1.831. ) Ім’я це теж узято з дійсної історії пугачовщини; його носив дворянин, арештований по підозрі в зраді й пізніше виправданий. Так остаточно визначився задум оповідання про людину, волею Провидіння оказавшемся між двома ворогуючими таборами; про дворянина, що незиблемо зберігає вірність присязі, не відокремлює себе від стану в цілому й від станових подань про честь зокрема, – але який при цьому дивиться на мир непредвзято.

Замкнувши сюжетний ланцюг саме на Г. (і “передоручивши” роль дворянина-ренегата Швабрину), Пушкін відтворив принцип історичної прози Вальтера Скотта, у чиїх романах (особливо з “шотландського” циклу – “Уеверлей”, “Роб Рій”, “Пуритани”) такий тип героя зустрічається постійно – так само як сама ситуація: два табори, дві правди, одна доля Такий і безпосередній “літературний попередник” Г., Юрій Милославський з однойменного ” вальтер-скоттовского” роману М. Н. Загоскина (з тією величезною різницею, що Милославський – князь, а не “звичайний” людина). Слідом Гриневу й інші персонажі “Капітанської дочки” здобувають вальтер-скоттовские риси. Образ вірного слуги Г. Савельича (чиє ім’я з-упадає з ім’ям “патріотичного” ямщика, свідка пугачевского бунту в ” вальтер-скоттовском” романі М. Н. Загоскина “Рославлев”) сходить до Калебу з роману “Ламмермурская немісця”; епізод, у якому наречена Гринева Марья Іванівна Миронова домагається в Катерини ІІ виправдання коханого, повторює епізод із Дженни Джині з “единбургской темниці” і ін. Жанр “записок для потомства” давав можливість зобразити історію “домашнім образом” – і припускав, що життя героя буде розвертатися перед читачем із самого дитинства, а смерть героя залишиться за межами безпосереднього повіє – вования (інакше комусь було б становити записки). “Передісторія” Г. проста: він син прем’єр-майора Андрія Петровича Гринева, що живе після відставки в невеликому (300 душ) маєтку в Симбирской губернії Виховує Петрушу кріпак “дядько”, Савельич, учить – мосье Бопре, що був перукар і мисливець до російської наливки.

Пушкіна прозоро натякає на те, що рання відставка батька була пов’язана із дворцо-вим переворотом часів Ганни Иоанновни. Причому спочатку передбачалося (і із сюжетної точки зору це було б куди більше “красиво”) пояснити відставку подіями 1762 г. , єкатерининським переворотом, – але тоді хронологія порушилася б остаточно. Як би те не було, батько героя немов “виключений” з історії; він не може реалізувати себе (і тому щораз гневается, прочитуючи придворну адресу-календар, де повідомляється про нагороди й про просування по службі його колишніх товаришів). Так Пушкін підготовляє читача до думки, що й Петро Андрійович міг би прожити життя саму повсякденну, не розкрити закладені в ньому якості, якби не загальноросійська катастрофа 1770-х рр.

І якби не батьківська воля. На сімнадцятому році недоук, ще до народження записаний у гвардію сержантом, Г. прямо з дитячої відправляється служити – причому не в елітний Семеновский полк, а в провінцію. (Ще один “відкинутий” варіант долі – потрап Г. у Петербург, він до моменту чергового двірського перевороту 1801 р. був би офіцером полку, що зіграв ключова роль в антипавловском змові.

Тобто дзеркально повторив би долю батька.) Спочатку він попадає в Оренбург, потім у Білогірську міцність. Тобто туди й тоді, де й коли восени 1773 г. розгуляються пугачовці – спалахне “російський бунт, безглуздого й нещадний” (слова Г.). (Щось подібне повинне було відбуватися з героєм незавершеної пушкінської повісті з іншої епохи – юним прапорщиком з “Записок парубка”, що у травні 1825 р. тримає шлях у Чернігівський полк, де в січні 1826 р. спалахне повстання декабристів “Васильковской управи”.

) Із цієї мінути життя провінційного дворянина стуляє-ся з потоком загальноросійської історії й перетворюється в чудовий набір випадків і дзеркально повторюваних епізодів, які змушують згадати як про поетику Вальтера Скотта, так і про закони побудови російської чарівної казки. У відкритому полі гриневскую кибитку випадково застигає сніжний буран; випадково на неї натикається чорнобородий козак, що і виводить заблудлих подорожан до житла (ця сцена пов’язана з епізодом з Юрієм, його слугою Олексієм і козаком Киршей у романі М. Н. Загоскина “Юрій Милославський”). Випадково провідник виявляється майбутнім Пугачовим. Настільки ж випадкове зчеплення всіх наступних зустрічей Г. і поворотів його долі.

Потрапивши в Білогірську міцність, в 40 верстах від Оренбурга, він закохується в дочку капітана Івана Кузьмича Миронова, вісімнадцятирічну Машу (у якій повторені деякі риси героїні повести А. П. Крюкова “Оповідання моєї бабусі”, 1831, капітанської дочки Насті Шпагиной) і б’ється через неї на дуелі з поручиком Швабриним; поранений; у листі до батьків просить благословення на шлюб з безприданницею; одержавши строгу відмову, перебуває в розпачі. (Природно, Маша зрештою оселиться в батьків Г., а Швабрин, перейшовши на сторону Пугачова, зіграє в долі героя роль злого генія.) Пугачов, захопивши міцність, випадково довідається Савельича, згадує заячий тулупчик і полтину на Горелку, після бурану пожертвувані йому Петрушей від чистого серця, – і милує барчука за мить до страти.

(Дзеркальне повторення епізоду з тулупчиком.) Мало того, відпускає його на всі чотири сторони. Але, випадково довідавшись в Оренбурзі, що Маша, захована білогірською попадею, тепер у руках у зрадника Швабрина, Г. пробує вмовити генерала виділити йому полсотни солдат і віддати наказ про звільнення міцності.

Одержавши відмову, самостійно відправляється в пугачевское лігвище. Попадає в засідку – і випадково залишається цілий; випадково виявляється в руках Пугачова, саме в той момент, коли він у гарному настрої, так що кровожерливому капралові Бєлобородову не вдається “спробувати” дворянина. Пугач торкнуть оповіданням про дівчину, насильно утримуваної Швабриним; відправляється разом з героєм у Білогірську – і, навіть довідавшись, що Маша – дворянка, наречена Г. , не міняє свого милостивого рішення. Більш того, напівжартівливо пропонує їх поженити – і готовий прийняти на себе обов’язку посаженого батька.

(Так випадково збувається сон, що привидівся Г. відразу після бурану: батько при смерті; але це не батько, а чорнобородий мужик, у якого чомусь потрібно просити благословення і який хоче бути посаженим батьком; сокира; мертві тіла; криваві калюжі.) Відпущені Пугачовим, Г. , Маша, Савельич попадають у засідку урядових військ (дзеркальне повторення епізоду з пугачовцями); випадково командиром загону виявляється За-Урин, якому Г. ще по шляху до місця служби, до бурану, програв 100 рублів на більярді. Відправивши Машу в батьківський маєток, Г. залишається в загоні; після узяття Татищевої міцності й придушення бунту він арештований по доносі Швабрина – і не може відвести від себе обвинувачення в зраді, оскільки не бажає вмішувати в судовий розгляд Машу.

Але та відправляється в Петербург, випадково зіштовхується із царицею на прогулянці в Царському Селі; випадково не довідається неї – і простодушно розповідає про усім (дзеркальне повторення епізоду “клопотання” Г. за Машу перед Пугачовим). Катерина випадково пам’ятає про геройську загибель капітана Миронова (і, може бути, Машиною матері, Василиси ЄГоревни). Якби не це, як знати, змогла б государиня настільки непредвзято підійти до справи й виправдати Г.? Випадково офіцер Г. , відпущений в 1774 р. і присутній при страті Пугачова, що його довідався в юрбі й кивнув (ще одне дзеркальне повторення епізоду із шибеницями в Біло-Горянській), не гине в численних війнах кінця XVІІІ – початку XІX в. і становить записки для юнацтва; випадково ці записки попадають у руки “видавця”, під маскою якого ховається сам Пушкін.