“Його ворогом була вульгарність” (по розповідях А. П. Чехова “Людина у футлярі”, “Агрус”, “Про любов”)

Всі оповідання Чехова викликають у читача глибокий емоційний відгук, адже кожен твір списано з натури. Одним із властивостей людського життя, на превеликий жаль, є величезна, всепоглинаюча вульгарність. Ця вульгарність не дає людині спокійно існувати, вона тисне на неї, щоб робити все його життя нещасної і убогою. Чехов констатує, що при всьому цьому деякі люди не тільки не намагаються боротися з цією вульгарністю, але і всіляко її культивують.

Досить згадати чеховський оповідання “Людина у футлярі”. Учитель грецької мови Бєліков

постає перед читачем дивно неприємним типом. Він огидний як сам по собі, так і у всіх своїх проявах. Виявляється, “цей чоловічок, що ходив завжди в калошах і з парасолькою, тримав у руках всю гімназію цілих п’ятнадцять років”. Бєлікову абсолютно чужі повагу до інших, любов, співчуття. Він живе в своєму замкненому маленькому світі серед циркулярів і правил, невідомо ким написаних. Бєліков абсолютно бездуховен, незважаючи на те що, будучи вчителем гімназії, може вважатися освіченою людиною. Навіть себе не шкодує людина у футлярі. Він ставить безліч обмежень у своєму власному житті.

Автор говорить про

це наступним чином: “І вдома та ж історія: халат, ковпак, віконниці, засувки, цілий ряд всяких заборон, обмежень, і – ах, як би чого не вийшло! Пісне їсти шкідливо, скоромне не можна, так як, мабуть, скажуть, що Бєліков не виконує постів, і він їв судака на коров’ячому маслі – їжа не пісна, але й не можна сказати, щоб скоромна “.

Навіть такі дрібниці малюють досить колоритний образ людини у футлярі. Він абсолютно неестествен, від заганяє вглиб себе всі природні прояви своєї душі. Він безжальний до оточуючих, якщо їх поведінка не відповідає тим чи іншим встановленим правилам і циркулярів. Він низький, здатний на підлість і не викликає ні жалю, ні співчуття.

Цікаві відносини Бєлікова і Вареньку. На перший погляд здається, ніби в душі людини у футлярі проявилися нарешті хоч якісь людські слабкості і почуття. Але не тут-то було. Епізод, коли Бєліков побачив катався на велосипеді Вареньку, показав справжню натуру людини у футлярі. Він не здатний пробачити будь-якого невідповідності правилам всім навколо, і Варенька не є винятком. Природно, що Бєліков обурений тим, що дівчина катається на велосипеді. Хоча якщо вдуматися, то в цьому немає абсолютно нічого поганого. Кожна людина має право розпоряджатися власним життям і робити те, що вважає за потрібне, а вже така дрібниця, як катання на велосипеді, і зовсім не заслуговує такої пильної уваги й серйозного резонансу.

Правда, Бєліков іншої думки про це “подію”. Він прагне підпорядкувати всі навколо встановленими правилами, і будь-яка невідповідність кидає його в шок. Від чого помер Бєліков? Він помер від шоку, адже йому довелося зіткнутися з чимось незвичайним. Бєліков виявився принижений, розтоптаний, а потім ще й осміяний. Смерть Бєлікова викликала у навколишніх глибоке полегшення. Вони відчули себе вільніше, правда, ненадовго.

У фіналі оповідання читачеві запропонована думка автора про те, наскільки поширеним буває горезвісний “футляр” в навколишньому житті: “А хіба те, що ми живемо в місті в задусі, у тісноті, пишемо непотрібні папери, граємо в гвинт, – хіба це не футляр? А те, що ми проводимо все життя серед нероб, сутяг, дурних, дозвільних жінок, говоримо і слухаємо різний дурниця, – хіба це не футляр? “.

Доводиться визнати, що людині дуже важко вплинути на межі цього самого “футляра”. І життя виходить несправжньої, убогій, перетворюється на сіре і нікчемне животіння. Розповідь Чехова “Людина у футлярі” показує, наскільки сильною буває вульгарність, яка заважає людині мислити і діяти так, як прагне його душа. Але тим не менше така подія в оповіданні, як смерть Бєлікова, свідчить про те, що все-таки з вульгарністю можна впоратися. Від людини тільки потрібне невелике зусилля, здатне перевернути все навколо. Наприклад, в даному оповіданні, для того щоб впоратися з Бєлікова, над ним достатньо було посміятися, не боячись проявляти справжні почуття

Оповідання “Агрус” не менш трагічний. Він показує, наскільки убогій може бути мрія людини, якій він присвятив все своє життя. У Миколи було бажання жити у своєму власному домі, насолоджуючись тишею та спокоєм. Протягом довгих років мрія була нездійсненною, але людина всіма силами намагався здійснити її. І неодмінним атрибутом свого майбутнього щастя він бачив агрус, просту садову ягоду. Для досягнення своєї мрії він готовий був обмежувати себе в усьому: “Жив він скупо: недоїдав, недопивав, одягався бог знає як, як волоцюга, і все відкладав і клав у банк. Страшно був жадібним “.

Для того щоб наблизити свою мрію, Микола одружився на літній і непривабливою жінці. Довів нещасну жінку до смерті напівголодним існуванням. І при цьому у нього ні на хвилину не виникла думка про те, що він винуватець не тільки того, що її життя було абсолютно безрадісне, а й її смерті.

Нарешті, мрія здійснилася. Миколі вдалося виконати своє бажання. “Це вже був не той боязкий бідолаха-чиновник, а справжній поміщик, барин”. Людина постає зовсім задоволеним своїм життям. Какзалось б, здійснилося, мрія людини здійснена! Можна тільки порадіти за такою щасливця. Але разом з тим яким низьким і огидно убогим представляється цей дрібний чиновник, який все життя поклав на те, щоб стати власником невеликої садиби! В душі такої людини немає нічого святого, він не здатний на піднесені почуття, на співчуття, повага, любов. Його єдиною любов’ю за все життя стала мрія про будинок. Думки про матеріальне благополуччя застилали очі нещасному протягом довгих років. Вульгарність убогого існування видно у всьому, людина не робить нічого, щоб вирватися з задушливої своєї вульгарністю і убогістю атмосфери, навпаки, він по-справжньому щасливий.

Проте за свою зневагу до власної душі отримує сторицею – духовна деградація призводить до того, що людина практично повністю втрачає людське обличчя, він перетворюється на низинне істота, що не має ідеалів, що не володіє добротою і шляхетністю.

Назва розповіді несе в собі дуже глибокий зміст. Виходить, що все життя чиновника Миколи була присвячена одній меті – насолоді кислими ягідками агрусу. Чи це не жахлива трагедія людини, що змушує всерйоз розмірковувати про безглуздість подібного існування?

Але, викриваючи людські вади, Чехов обов’язково говорить про можливість порятунку. Поряд з дрібними, вульгарними, по-справжньому огидними людьми, в його творах є й інші персонажі. Наприклад, в оповіданні “Агрус” це Іван Іванич. Він є рідним братом Миколи, про який так багато говорилося вище. Але наскільки різними можуть бути рідні брати! Іван Іванич зовсім інший, йому властиві інші бажання і прагнення. Саме в його уста Чехов вкладає наступний вислів: “… не заспокоюється, не давайте присипляти себе! поки молоді, сильні, бадьорі, не втомлюйтеся робити добро! Щастя немає, і не повинно його бути, а якщо в житті є сенс і мета, то сенс цей та мета зовсім не в нашому щастя, а в чомусь більш розумна й великому. Робіть добро! “. Щоправда, після цих фраз автор негайно констатує, що “все це Іван Іванич проговорив з жалюгідною, хто просить усмішкою, ніби просив особисто для себе”.

Тому читач може зробити висновок про силу всепоглинаючої вульгарності, вирватися з пут якої дуже і дуже важко. Так, Іван Іванович готовий був бути зовсім іншим, він бажає щось протиставити черствої та бідним маленькому світі, в якому існують подібні його братові Миколі. Але, на жаль, в Івана Івановича занадто мало сил. Таким чином, в оповіданні Іван Іванич служить тільки нагадуванням про можливе протистоянні вульгарності. Сам він дуже слабкий, але ж хто-то може виявитися сильніше й виграти в цьому протистоянні.

Оповідання “Про любов” наштовхує читача на роздуми про складність і незбагненності людських почуттів. Герої оповідання ведуть розлогі раз-говори про кохання, наче намагаючись зрозуміти це складне і багатогранне явище. На самому початку розмова грунтується на розповіді про любов Пелагеї до кухаря Никанор. Кухар був п’яницею, до того ж мав буйною вдачею, що, однак, не завадило жінці щиро і з усією відданістю любити його. Саме тому у говорять виникає цілком закономірне запитання “Як зароджується любов, чому Пелагея не полюбила кого-небудь іншого, більш відповідного до неї за її душевним і зовнішнім якостям, а полюбила саме Никанора?”.

Обговорюючи подібні питання, всі присутні так і не приходять до якогось певного висновку. І тому залишаються при думці, що любов “ця таємниця велика є”.

Після цього слід історія кохання одного з присутніх – Альохіна. Його розповідь досить банальна. Одного разу Альохін закохався в молоду жінку, дружину одного свого доброго знайомого на прізвище Лугановіч. Згадуючи все це, Альохін підтверджує, що: “Справа минуле, і тепер би я не зміг визначити, що, власне, у ній було такого незвичайного, що мені так сподобалося в ній, тоді ж за обідом для мене все було чарівно ясно; я бачив жінку молоду, прекрасну, добру, інтелігентну жінку…, який я раніше ніколи не зустрічав… “.