ІЗ “КНИГИ ПІСЕНЬ” – ФРАНЧЕСКО ПЕТРАРКА

ФРАНЧЕСКО ПЕТРАРКА

ІЗ “КНИГИ ПІСЕНЬ”

61

Благословенні місяць, день і рік,

Пора, година, край, містина мила,

Коли краса її очей сп’янила

Мене, і став я бранцем їх повік.

Благословенні: біль, що в душу вник,

Що об’явилась ним Ерота сила,

Лук і стріла, що серце проразила,

І рана, що пройшла в його тайник.

Благословенні всі рази, коли я

Ім’я моєї пані називав,

Мої зітхання, порив, плач і мрія.

Благословенні і рядки, що склав

Я їй на честь, і мисль моя: до неї

Вона іде, до неї однієї.

Як

не любов, то що це бути може?

А як любов, то що таке вона?

Добро? – Таж в ній скорбота нищівна.

Зло? – Але ж муки ці солодкі, Боже!

Горіти хочу? Бідкатись негоже.

Не хочу? То даремна скарг луна.

Живлюща смерте, втіхо навісна,

Хто твій тягар здолати допоможе?

Чужій чи власній волі я служу?

Неначе в просторінь морську безкраю,

В човні хисткому рушив без керма;

Про мудрість тут і думати дарма –

Чого я хочу – й сам уже не знаю:

Палаю в стужу, в спеку – весь дрижу.

162

Щасливі квіти й благовісні трави,

Прим’яті донною на самоті;

Пісок, що береже сліди святі

Чудових

ніжок під листком купави;

Гаї прозорі, віти, наче пави,

Фіалки у любовній блідноті,

Ліси вільготні, тихі та густі,

Куди не входить сонце величаве;

О краю мій, о ріки голубі,

Ви омиваєте Лаури очі,

Їх блиск перебираючи собі.

Прекрасні ви в своєму непороччі!

А там підводні скелі серед ночі

Горять в мого закохання журбі.

267

Де погляд ніжний, де чарівний вид;

Де постать горда, де струнка постава,

Де мова та бентежна й величава,

Що завдає негідникові встид?

Де сміх, що жалить того, хто набрид?

Де та душа, що, мов зоря яскрава,

Висока й гідна владарського права,

Небесний нам осяяла блакит?

Я вами дихаю, для вас палаю,

Я народивсь для вашого єства,

Без вас мені нема й не треба раю;

Як радість відійшла моя жива,

В словах надію я плекав безкраю,

Та вітер порозвіював слова.

312

Ні зоряних небес мандрівні хори,

Ні вітрокрилі в морі байдаки,

Ні в полі збройних лицарів полки,

Ні звіра красного глибокі нори,

Ні вісті, що приходять через море,

Ні строф любовних точені рядки,

Ні в ароматах свіжої луки

Співання дам, що тішать наші зори, –

Ніщо мого вже серця не торкне:

Свій день і сонце втратило, трудне.

І все для нього мороком укрите.

Журбою стали довгі дні мої:

Я кличу смерть, бо прагну ту зустріти,

Що був би краще не стрівав її.

Переклади Д. Павличка

Ф. Петрарка. Фреска. XVст.

1. Який вірш називається сонетом? Визначте його характерні ознаки.

2. Знайдіть у 61 і 312 сонетах анафору й поясніть її роль. Чи пов’язана вона із сонетами Данте? 3. Поясніть роль антитези в 132 сонеті. 4. Як природа й кохання пов’язані між собою в 162 сонеті? 5. Чим викликана туга ліричного героя в сонетах 267 та 312? 6. Якою постає Лаура в сонетах Петрарки? Порівняйте ставлення до неї поета зі ставленням Данте до Беатрічче. 7. Зіставте пейзажі та визначте їх роль у 162 та 312 сонетах. Чому вони викликають такі протилежні почуття в ліричного героя?

8. Доведіть, що вірші, подані в підручнику, є сонетами. 9. Чи згодні ви з твердженням, що Петрарка – перший гуманіст доби Відродження?

10. Спробуйте написати сонет, дотримуючись усіх правил.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


ІЗ “КНИГИ ПІСЕНЬ” – ФРАНЧЕСКО ПЕТРАРКА

Categories: Твори з зарубіжної літератури

Links