ПЕТРАРКА, Франческо

(1304 – 1374)

ПЕТРАРКА, Франческо (Petrarca, Francesco, 20.07. 1304, Ареццо – 18.07.1374, Аркуа) – італійський поет.

Батьки Петрарки були вигнані з Флоренції разом із Дайте (1302) після поразки партії “білих” гвельфів, до якої вони належали. Майбутній поет народився в Ареццо. Його батько був нотаріусом, сина спрямував своєю стежкою. Петрарка слухав лекції на юридичних факультетах в університетах Монпельє та Болоньї, але правником не став. У 1326 р. він прийняв сан священика, у 1330 р. вступив на службу до кардинала Дж. Колонна, до якого плекав як найшанобливіше

та дружні почуття. У 1332- 1333 pp. здійснив разом з ним подорож по Франції, Фландрії та Німеччині. З 1334 р. мешкав у Авіньйоні, місті на півдні Франції, куди в ці роки було перенесено резиденцію пап, тимчасово виселених з Рима. Петрарка користувався заступництвом папи, але нерідко дозволяв собі сатиричні випади проти папської курії.

У 1337 р. поет оселився в одній із найкрасивіших південнофранцузьких провінцій Воклюзі. За чотири роки усамітненого життя Петрарка створив початок своєї латинської поеми “Африка” та кращі сонети зі збірки “Канцоньєре”. У 1341 р. Петрарку коронували лавровим вінком у Римі на Капітолії,

відтоді він – визнаний голова літературного світу в Італії, а його слава сягнула за межі рідного краю.

У 1347 р. у Римі спалахнуло антифеодальне повстання, очолюване К. ді Рієнцо, шанувальником і до певної міри однодумцем Петрарки. Дізнавшись про це, Петрарка відіслав до римського народу “заохочувального листа”, у якому закликав народ зберегти завойовану свободу. К. ді Рієнцо видавався Петрарці ідеалом державця, здатного воскресити традиції римської доблесті, він оспівав Рієнцо у канцоні “Високий дух”. Однак повстання було швидко придушене, поет з гіркотою слідкував за подіями зі свого захищеного горами Воклюзу.

У 1351 р. сталася незвичайна у житті Петрарки й усієї Італії подія: Флоренція амністувала вигнаних колись батьків Петрарки і прохала повернутися його самого й очолити університетську кафедру, спеціально для нього створену; при цьому посланцем від Флоренції було направлено Дж. Боккаччо, його недавнього (з 1350 р.) приятеля. Петрарка знехтував запросинами флорентійців і оселився у Мілані, а згодом замешкував у Венеції та Падуї. Останні роки його життя сповнені напруженої праці; якщо вірити легенді, він і помер із пером у руках. Останнє його пристановище – давня Аркуа, неподалік від Падуї.

Особистість Петрарка характерна для Відродження: у ній головними рисами стали гідність, духовна незалежність та одержима любов до античної літератури. Водночас він мав схильність до земних радощів, цінував життєві зручності і спілкування, був вибірковим у дружбі, не всякому державцеві приділяв увагу, але з деякими із них бесідував, причому на рівних. До його щирих друзів належали єпископ Дж. Колонна і письменник Дж. Боккаччо. “Не знати злигоднів і не мати надміру, не командувати іншими і не бути у підлеглості – ось моя мета”, – писав Петрарка. Його любов до античності була спричинена прагненням пізнання світу в часі та бажанням “дружити крізь віки”. Він вважав особистими друзями багатьох діячів Стародавнього Риму, уявно спілкувався з ними, писав листи до Вергілія та Ціцерона. Він шукав по монастирях старовинні сувої, збирав і зберігав їх, вивчав і коментував. Петрарка був різнобічно обдарованим літератором: поетом, прозаїком, вченим-філологом і – не можна забувати про це – видатним бібліофілом. Залишена ним бібліотека античних авторів налічувала сотні згортків, він їх заповідав флорентійській бібліотеці, частина давніх рукописів була віддана Венеціанській республіці і послужила основою для венеціанської бібліотеки “Сан-Марко”.

На відміну від Данте, Петрарка найчастіше писав латиною, він досконало володів цією мовою й умів оживити її. Він розробляв жанри античної лірики, вслід за Горацієм писав сатири; наслідуючи Вергілія, – еклоги та буколіки, у Ціцерона запозичив форму послання у прозі. Петрарка залишив величезну епістолярну спадщину, лист був для нього повноправною літературною формою. У формі листа створив він і свою автобіографію (“Лист до нащадків” – “Posteritati”, 1374). Сповідальність була властива однаковою мірою для прози та поезії італійського гуманіста.

Серед численних трактатів Петрарки особливо значним є трактат “Таїна” (“Secretum”, 1343), який у нас нерідко видається під назвою “Про зневагу до світу”. Він написаний у діалогічній формі: розмовляють Франциск та Августин, обидва вони – втілення особистого “я” Петрарки. Франциск уособлює собою прагнення земного щастя, Августин – своєрідний моральний голос волі поета, що попереджає його про суєтність усіляких пристрастей. Тут гуманістично трактується сама тема усамітнення як своєрідного спілкування із самим собою. Суперечливість людини осмислюється як її внутрішнє багатство, розкутість і стоїцизм одночасно.

Латиною Петрарка написав і свій улюблений твір – поему “Африка” (“Africa”, 1342), що зосталася незакінченою. Згідно із задумом, це була епічна поема героїчного характеру, на кшталт грецької “Іліади” чи римської “Енеїди”. Основою для її сюжету стала війна між Стародавнім Римом та Карфагеном, а центральним героєм – римський полководець Сціпіон Африканський, у якому Петрарка вбачав ідеал “нового державця”, здатного захистити країну від зовнішніх ворогів і водночас сповненого громадянської доблесті та поваги до свободи особистості.

У поемі дев’ять пісень, у першій з них подається сон Сціпіона, в якому йому являється тінь батька, пророкуючи майбутнє Риму: впала могуть Римської імперії, немає більше доблесті громадян, панують братовбивчі чвари. Застосовуючи рідкісний для героїчного епосу прийом сну, та ще й пророчого, Петрарка мимоволі зближає класичну форму епосу із середньовічною літературою. У наступних піснях йдеться про воєнні події: Сціпіон здобуває перемогу над карфагенцями; описано бій під Замою, втечу Ганнібала, спалення карфагенського флоту. Картина бід переможених подана як цілком справедлива відплата, адже тривалий час Карфаген був ворогом Риму і важив на його свободу.

У V-VI піснях “Африки” Петрарка розповідає про трагічну історію двох закоханих, яких розділила війна. Один із африканських володарів Масінісса закохався в карфагенську царівну Софонісбу. Він був уже заручений з нею, коли її віддали за дружину нумідійському цареві Сіфаксу, котрий вступив до воєнної спілки з Карфагеном. Сіфакс був ущент розбитий Сціпіоном і потрапив у полон, військовою здобиччю римлян стала й цариця Софонісба. Масінісса хотів урятувати кохану жінку, взяв Софонісбу за дружину, але не зміг відмінити суворого вироку римлян, що вимагав, аби переможена цариця у путах пройшла за колісницею Сціпіона. Софонісба віддала перевагу смерті перед ганьбою – вона випила чашу з отрутою і померла на руках невтішного Масінісса. Цей сюжет, запозичений Петраркою у Тіта Лівія, надалі використовували італійські драматурги: до нього звернувся у 1515 р. Дж. Тріссіно, згодом – В. Альф’єрі.

В останній пісні знову з’являється “сув’язь часів”: поет порівнює тріумф Сціпіона зі своїм власним – коронацією лавровим вінком на Капітолії. На думку автора “Африки”, володар і поет рівні у своєму подвигу в ім’я держави. Дослідники називають “Африку” “штучним епосом”, оскільки цей жанр був анахронізмом у ренесансній літературі, він репрезентував настільки ж малоперспективний “ренесансний класицизм” з його ідеєю держави, утвердження якої має виправдовувати страждання в окремій людській долі. Стиль цієї поеми, написаної старою латиною, суворий і сухий, хоча в окремих фрагментах помітний властивий Петрарці ліризм.

Стародавній Рим був для Петрарки прикладом ідеальної державності, могутності, єдності і порядку, необхідних для розквіту мистецтв. У 40-х pp. він створив історичний твір “Про видатних людей” (“De viris illustrious”), де найбільшу увагу приділив біографії Сціпіона Африканського, але відразу ж подає біографії Юнія Брута, Фабія Максима, Катана Старшого; поруч із видатними римлянами – Александр Македонський, Ганнібал, у них Петрарка вбачає приклад громадянської доблесті.

Твором Петрарки, що здобув для нього безсмертя, є “Канцоньєре” (“Canzoniere”), іноді цю звичну назву в нас українізують – “Книга Пісень”. Поет зневажливо ставився до своїх ліричних пісень, створених народною мовою. Є припущення, що спочатку Петрарка писав їх як тексти для вже готових мелодій. Лише згодом він почав сприймати ці вірші серйозно, багато разів їх редагуючи. Ця праця не припинялася до останніх днів життя. Перша редакція вийшла у 1368 р. і містила 171 вірш, друга – у 1373 p., вона вже налічувала 366 віршів: 317 сонетів, 29 канцон, 9 секстин, 7 балад і 4 мадригали. Цю збірку Петрарка розділив на дві книги: “На життя мадонни Лаури” (“In vita di Madonna Laura”) і “На смерть мадонни Лаури” (“La morte di Madonna Laura”). Так у самій композиції збірки з’явився її естетичний центр – образ Лаури та художній час. Він мав інший принцип, аніж у Данте, – мадонна Лаура, безумовно, постаріла би, якби не її передчасна смерть. Любов Петрарки до мадонни Лаури – реальне земне почуття, як сама вона – конкретна жінка, чиєї взаємності поет жадає, хоча дистанція поміж ним і мадонною Лаурою (мадонна – звертання до пані, обов’язково заміжньої жінки) завжди повинна зберігатися. В образі Лаури присутня певна алегоричність, недарма її ім’я нагадує про “лавр”, тобто про таку жадану поетом Славу. Її ім’я суголосне й із італійським словом “лаура”, тобто повітря, що нагадує про неземне, вивищене у самому вигляді прекрасної дами. І при всьому цьому Лаура конкретна, поет точно називає дату їхньої першої зустрічі: він уперше побачив її 6 квітня 1327 р. в Авіньйоні, у церкві Святої Клари, а померла вона у 1348 р. Портрет її не має виразних обрисів, є лише очі, яким надається цілком виняткове значення, вони нерідко стають символом самої Лаури. “Ви не побачите моєї зради, – ви, очі, що дали мені любов”, – ці рядки Петрарка недаремно цитує Фабриціо у “Пармському монастирі” Стендаля: у них не лише ідея вірності коханій жінці, а й ставлення до краси як вищої мудрості, здатної навчити найпрекраснішого на землі почуття.

Концепція любові у Петрарка цілком гуманістична, тому що любов постає в нього почуттям буремним, яке водночас приносить радість і муки:

Як не любов, то що це бути може?

А як любов, то що таке вона?

Добро? – Та ж в ній скорбота нищівна.

Зло? – Але ж муки ці солодкі, Боже!

Горіти хочу? Бідкатись негоже.

Не хочу? То даремна скарг луна.

Живлюща смерте, втіхо навісна!

Хто твій тягар здолати допоможе?..

(Сонет 132, тут і далі пер. Д. Паламарчука)

Цим гуманістична любов принципово відрізняється від любові небесної, яка передбачає лишень радість. Діалектика почуття, змінність щастя і болю подані як перевага земної любові над небесною, адже така любов тривкіша і насолода більша; її миттєвості завжди живуть у пам’яті, вони облагороджують людину, народжують поезію. Звідси – благословення любові, яка хоч і нерозділена, але збагачує душу, розкриває красу світу.

Сонети на смерть мадонни Лаури канонізують поетову кохану, як канонізував Данте свою Беатріче, це була вже традиція. Але в Петрарка інше ставлення до Лаури, котра покинула земне буття, головний смисл не в їхній майбутній зустрічі на небесах (хоча така зустріч і не виводиться), а в земній пам’яті про Лауру:

Так легко ми омані даємось!

Не вірилось, що тих очей світила,

Ті двоє сонць могло згасити щось.

Та раптом їх поглинула могила,

І впевнитись нарешті довелось:

Все тлінне тут – часу здолать несила!

(Сонет 311)

Коханої немає, але все земне продовжує берегти пам’ять про неї, уся природа ніби продовжує відображати її подобу. Вона нерідко являється поетові у снах, але не він піднімається до неї на небеса, а Лаура сходить до нього на землю. Кохання назавжди залишається частиною земного буття і його щастям.

Політичні мотиви у “Канцоньєре” відобразилися у канцоні “Високий дух”, де оспіваний римський трибун К. ді Рієнцо, і, особливо, у канцоні “Моя Італія”, де поет звертається до володарів своєї батьківщини, закликаючи їх припинити сварки та міжусобиці, що розоряють країну та дозволяють “тевтонам” уярмлювати Італію. Патріотизм Петрарка не позбавлений національної зарозумілості, поет згадує про славу Стародавнього Риму, про те, що германці – не що інше, як варварські племена, які не знають культури, а тому схильні до війни. Культура, на думку поета, – протилежність війні, вона можлива лише в умовах миру:

Прошу, моя канцоно,

Розважливо і лагідно лунай,

Бо йти тобі на можновладні люди,

У кого повні груди

Пихи, омани й гордощів украй.

Їм правда – завжди ворог. Знай,

Ти знайдеш відгук і прихильність щиру

Лиш в колі обранців тіснім.

“Чи чуєте? – скажи ти їм. –

Я йду й волаю: Миру! Миру! Миру!”

У жанрі сонета Петрарка відкрив надзвичайно багаті можливості. Формальна строгість сонета (14 рядків, поділ на строфи, лейтмотивні рими) впорядковує схвильовані емоції поета, створюючи глибоку діалектику почуття. Перша строфа – теза, друга – антитеза, дві терцини – синтез думки і почуття. У катренах – кільцева рима, що вважалося тоді ознакою вченої поезії. Схема рим сонета Петрарки: abba abba cdc dcd.

Стиль “Канцоньєре” дослідники означують як високий ренесансний, що передбачає вишукану високу лексику, простоту синтаксичних конструкцій і надзвичайно тонкий поетичний смак, який ніде не допускає помпезності чи штучної пишномовності. Простота висловів поєднується у “Канцоньєре” зі схвильованою патетикою, алегоричність зустрічається лише в ранніх сонетах, а загалом символіка спирається на нові, самим поетом знайдені метафори, найчастіше взяті зі світу природи. Розкриваючи внутрішній діалог своєї душі, Петрарка “грає контрастами, нанизує антитези, плете з них довгі поетичні гірлянди” (Б. Пуришев). До його улюблених стилістичних прийомів належать анафора, повторення, градація (“Благословенні будьте, день і рік, // І мить, і місяць, і місця урочі, // Де спостеріг я ті сяйливі очі…”; сонет б 1, пер. Д. Павличка, в оригіналі “Благословенний той день, місяць, рік”), що створюють поетичне крещендо. Вірш П. вирізняється музикальністю, поет відбирає найсолодкозвучніші звуки італійської мови, найблагозвучнішої поміж романських мов. Поза сумнівом, у поезії Петрарки присутня певна естетизація духовного життя людини, що гармоніює з життєрадісним ренесансним настроєм, адже головний смисл гуманізму Петрарки полягає в уславленні краси земного буття.

Крім лірики, Петрарка присвятив Лаурі алегоричну поему “Тріумфи” (“Trionfi”, розпоч. у 1354), написану терцинами. Поема дидактична і пронизана аскетичними мотивами.

Глибокий ліризм, артистична досконалість поезії Петрарки здобули визнання за його життя, зродили в Італії течію, названу петраркізмом. До неї належали такі поети XVI ст., як П. Бембо, А. Каро, поетеси В. Колонна й Г. Стампа, впливу петраркізму не уникнув назагал оригінальний поет Мікеланджело. Вплив Петрарка на італійську поезію простягався і на представників марінізму, напряму в поезії XVII ст. Традиції Петрарки розвивали поети французької “Плеяди”, включно із самим П. Ронсаром; можна зауважити сліди впливу і в окремих сонетах В. Шекспіра. В епоху романтизму слава італійського поета набула нових відтінків, у ньому побачили предтечу романтичної свідомості, його перекладали ні-мецькою мовою А. В. Шлегель, Ф. В. Шеллінг, його коментував Дж. Леопарді. Ф. Ліст поклав на музику три сонети П. (61, 134, 156), потім створив із них фортепіанні п’єси, які охоче виконують піаністи-віртуози. До найвіртуозніших творів романтичної вокальної музики належить і романс Ф. Ліста “Як дух Лаури в снах Петрарки мріє” на слова В. Гюго.

Творчість Петрарка здавна відома в Україні. Чи не вперше до перекладу Петрарки українською мовою звернувся наприкінці XVI ст. Клирик Острозький (з “Листів без адреси”). Згодом твори Петрарка перекладали М. Зеров, М. Орест, Г. Кочур, Д. Паламарчук, Д. Павличко, І. Качуровський та ін.

І. Полуяхтова


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


ПЕТРАРКА, Франческо

Categories: Біографії

Links