ІЗ КИТАЙСЬКОЇ ЛІРИКИ
Китайська культура – одна з найдавніших культур світу, її історія налічує понад три тисячі років. Давня усна народна творчість Китаю не створила великих епічних поем, тому єдиними віршовими формами були невеликі ліричні пісні, перші з яких відносять до XI cm. до н. е. їх, за переказом, зібрав і впорядкував у збірку “Шицзин” (“Книга пісень”) Конфу́цій (VI ст. до н. е.), засновник офіційної релігії Китаю – конфуціа́нства1.
До книги увійшли народні пісні та ритуальні гімни, у яких відобразилися прагнення простих людей, у них розповідалося
Поезія мала надзвичайне значення в житті Китаю: народні пісні продовжували збирати та записувати протягом усієї його історії. У II ст. до н. е. за наказом імператора навіть була заснована спеціальна “Музична палата” (“Юефу”) для зберігання нових народних пісень, зібраних з усіх куточків Китайської імперії. Ці пісні за назвою палати теж стали називати юефу́, вони відіграли вирішальну роль у подальшому розвитку китайської
Китайська авторська поезія до III ст. н. е. була безпосередньо пов’язана з народними піснями. Поети обробляли юефу, розвивали їхні теми та образи, писали свої вірші, використовуючи форму народної пісні. Основа авторської китайської поезії була закладена ще Конфуцієм. Він стверджував, що вірш має відображати те, що людина бачить, думає і відчуває, автор повинен бути гранично щирим. Тому китайська поезія не знала вимислу в європейському значенні цього слова. Вона була абсолютно правдивою в зображенні подій, думок та почуттів поета: “Китайська поезія – це документ”. Для китайського поета дійсність була багатшою за будь-який вимисел.
1 Конфуціанство, засноване філософом Конфуцієм, було офіційною релігією Китаю. Воно визначало, як мають поводитися люди в суспільному і особистому житті, щоб відповідати ідеалу високоморальної поведінки. Вивчення конфуціанських книг було основним елементом класичної освіти в тогочасному Китаї.
Незважаючи на те, що в Китаї розвивалися й інші жанри літератури, головним літературним родом була лірика. Вірші пронизували весь побут Китаю. Наприклад, щоб стати державним службовцем, треба було скласти іспити, серед яких був й іспит зі складання віршів. Віршами писали послання друзям, відгукувалися на важливі події суспільного та особистого життя.
Із III ст. в Китаї, поряд з віршами традиційної народної форми – “старого стилю”, – поступово розвивається придворна поезія. Лірична поезія імператорського двору була відірвана від повсякденних проблем простолюду. Придворні поети прагнули вишуканості стилю і мало зважали на зміст та його зв’язок із реальним життям. Вірші стали барвистими та вигадливими, втративши простоту та строгість народної поезії. Однак максимальне використання зображальних засобів вірша спричинилося до створення нової поетичної форми і утвердження “нового стилю”, який зазнав розквіту в V-VI ст.
Розквіт ліричної поезії епохи Тан (618-906 рр.)
У 618 році після періоду роздробленості, громадянських воєн та повстань Китай об’єднала імператорська династія Тан (618-906 рр.). Перші імператори династії активно проводили реформи, щоб відбудувати зруйновану країну. Реформи дали бажаний ефект: відновилося землеробство, почала процвітати торгівля та активно розвивалися міста – наприклад, столиця Танської династії Чан’ань (у перекладі “Вічний мир”) уже тоді налічувала мільйон жителів. Економічний піднесення, розвиток культури та науки спричинили розквіт ліричної поезії, яку тепер називають поезією епохи Тан.
Перші танські поети повертаються до простоти народної пісні юефу, намагаючись подолати внутрішню порожнечу та зовнішню барвистість придворної поезії попередньої доби. Однак лише видатним поетам танської епохи вдалося досягти органічного поєднання найкращих досягнень двох традицій: простоти і глибокої поетичної думки віршів “старого стилю” та досконалої форми віршів “нового стилю”.
Тематика танської поезії різноманітна: темою вірша могла стати будь-яка подія в житті поета. Зв’язок твору з якоюсь подією був обов’язковим – інакше вважалося б, що поет просто написав неправду, тому китайський автор завжди вказував у назві вірша, яка подія викликала в нього ті чи інші думки та почуття (наприклад, назва твору Ду Фу: “Вірш у п’ятсот слів про те, що було в мене на душі, коли я йшов зі столиці у Фен-сянь”).
Основними темами танської поезії були теми природи, дружби, кохання, туги за давниною, вина, вигнання, життя на чужині, швидкоплинності людського життя, самітництва. Ці теми поети розвивали і поглиблювали, спираючись на ідеї та світогляд трьох великих релігій Китаю: конфуціанства, даосизму1 й буддизму.
Література, що тяжіла до конфуціанства, характеризувалася реалістичністю зображення життя, стриманістю переживань й обмеженістю виражальних засобів. Для літератури, що тяжіла до даосизму, притаманні змалювання внутрішнього світу людини, звернення до образів китайської міфології та до мотивів містичного єднання людини і природи.
Найяскравіше це протиставлення втілилося у творчості геніальних поетів-сучасників Лі Бо (701-762 рр.) та Ду Фу (712-770 рр.). Вірші Ду Фу глибокі, вдумливі й не забарвлені бурхливими почуттями, на відміну від віршів Лі Бо, які вирізняються широким розмахом, нестриманими переживаннями і грандіозними космічними образами.
1 Даоси́зм – друга велика релігія Китаю, заснована філософом Лао-цзи (VI ст. до н. е.). Згідно із цією релігією, людина є частиною природи і Всесвіту, тому вона має розвивати в собі інтуїцію та містичну чутливість, щоб гармонійно злитися з ними. Закон загального розвитку природи і Всесвіту, за яким має жити й людина, отримав назву Дао (буквально шлях, дорога). Даоська релігія включає в себе китайську міфологію.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)