IV. Новітня українська література
IV. Новітня українська література
Загальний огляд літературного процесу початку XX ст.
Розвиток української літератури на початку XX ст. припадає на період інтенсивного розгортання визвольного руху в Російській імперії під гаслами боротьби за землю і волю, проголошення УНР (1917), що зумовило пожвавлення українського політичного, культурно-освітнього, мистецького життя. Відкриваються національні школи, створюються Український народний університет, Українська академія наук, Національна бібліотека. Виникають українські видавництва,
Після поразки революції 1905 – 1907 рр. гостро постали проблеми гуманізму, сенсу життя людини, свободи, прогресу і справедливості. У пореволюційні роки відбувається певний переворот в естетичній свідомості й художній культурі. Розширюються тематичні обрії письменства (показ життя українських селян, робітників, наймитів, інтелігенції, урядовців, військових; життя інших народів). Письменники, моделюючи дійсність, звертаються до прийомів і засобів суміжних мистецтв, що естетично оновлює літературу. Утворюється нова система напрямів, стилів, розвиваються всі жанри літературної
Письменники акцентують увагу на справедливості визвольних змагань, розвивають ідеї національного відродження українського народу. Це простежується у творчості Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Володимира Винниченка, Олександра Олеся, Миколи Вороного, Володимира Самійленка, Бориса Грінченка, Гната Хоткевича, Любові Яновської, Архипа Тесленка, Степана Васильченка та ін.
Будівництво української державності супроводжується організацією видавництв, відновленням національної періодики у Києві, Одесі, Харкові, Катеринославі, Полтаві, Черкасах, Кам’янці-Подільському та ін.
Громадянська війна (1918 – 1920), загибель УНР, установлення більшовицької влади в Східній Україні звузили процеси національного відродження. Починаються гоніння письменників, деякі з них вимушені залишити Батьківщину та емігрувати за кордон (Володимир Винниченко, Олександр Олесь, Микола Вороний та ін.).
20-ті роки XX ст. вважаються добою українського ренесансу (мистецька плеяда: П. Тичина, М. Рильський, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Зеров, Є. Плужник, В. Підмогильний та ін.), література підпорядковується ідеалам “пролетарського мистецтва”; організовується велика кількість письменницьких організацій (“Плуг”, “Гарт”, “ВАПЛІТЕ”, ВУСПП, “Молодняк”, “Марс”, “Західна Україна”, “Нова генерація”, “Ланка” та ін.). Офіційно утверджується метод соціалістичного реалізму.
На цей період припадає проведення офіційної політики українізації державного апарату, установ, шкіл. (Цієї проблеми торкається М. Куліш у п’єсі “Мина Мазайло”.)
Піддається критиці творчість Валер’яна Під могильного, Миколи Куліша, Бориса Антоненка-Давидовича, Миколи Вороного, Євгена Плужника, “неокласиків”.
У 1925 – 1928 р. розгорнулася літературна дискусія, основне питання якої бути чи не бути українській літературі як самобутньому мистецькому явищу в контексті світового духовного розвитку. Розпочалася дискусія виходом памфлету М. Хвильового “Про сатану в бочці, або про графоманів, спекулянтів та інших “просвітян” на сторінках газети “Культура і побут”, що стало викликом тим, хто дискредитував мистецтво, зводячи його до примітивізму й узагальнення.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)