Історія створення збірки. Смисл назви – “КНИГА ПІСЕНЬ” ВИДАТНЕ ЯВИЩЕ НІМЕЦЬКОГО РОМАНТИЗМУ
РОМАНТИЗМ У ЛІТЕРАТУРІ
§ 5. “КНИГА ПІСЕНЬ” ВИДАТНЕ ЯВИЩЕ НІМЕЦЬКОГО РОМАНТИЗМУ
О дивний сфінксе! Розв’яжи
Оце питання прокляте!
Багато тисяч літ його
Не міг я розгадати!’
Г. Гейне
Якби Гейне не написав нічого після “Книги пісень”, він все ж таки назавжди залишився б в історії світової літератури як співець людського духу, поет високих почуттів.
Історія створення збірки. Смисл назви
Поштовхом до написання “Книги пісень” було нещасливе кохання Гейне до кузини Амалії в його гамбурзький період,
У пролозі до
Назва “Книга пісень” одразу викликає асоціації з Біблією (“Книгою книг”, тобто зібранням книг) і “Піснею над піснями” (про кохання царя Соломона до простої дівчини Суламіти). Гейне обожнює кохання, оспівує його чарівний вплив на людину. Якщо Бог є любов, то любов узображенні митця є засобом розкриття небачених глибин людського духу. Зібрання “пісень” поета стало для його сучасників книгою про кохання, недаремно збірка перевидавалася багато разів. Тут дух людини був піднятий на небувалу височінь, на рівень самого Бога (наприклад, вірш “Вперше може нещасливо…”), а душа постала в усій красі, багатстві й суперечливості її проявів. Підхід до людини як до творця нового світу – внутрішнього світу своїх мрій, почуттів та уяви,- визначає романтичний характер збірки, її піднесений пафос. Гейне насичує свою “книгу книг” не релігійним, а суто земним змістом, важливим для всього людства.
1Переклад М. Рильського.
Збірка не випадково називається “Книгою пісень” ще й тому, що вона спирається на традиції німецької ліричної поезії, яка була тісно пов’язана з народною творчістю. Слово “пісня” (нім. Lied) у XVIII-XIX ст. розуміли як вірш, що відзначався не тільки музичністю й співучістю, а й особливим характером ліричної виразності – він ішов із самої душі, був природною “поезією серця”. “Пісня є критерієм первинності” (або “природності”, “одвічного”),- зазначав Гейне у своїх нотатках. Поет широко застосовує у збірці фольклорні засоби: жанри народної лірики (пісня, романс тощо), народні образи (Петер, Ганс, Грета, сільська дівчина та ін.), мотиви (любов – весна, зрада – темна ніч, дівчина – зоря тощо), традиційну символіку (човен, море, ліс, хатина, могила тощо), психологічний та синтаксичний паралелізм (почуття людини розкриваються в тісному зв’язку з життям природи), різноманітні повтори, звертання, тропи, характерні для народної творчості. Проте тут не може бути й мови про просте наслідування фольклору чи про стилізацію, до якої нерідко вдавалися письменники того часу. Гейне майстерно використовує здобутки народної творчості, аби розповісти про складну історію душі свого сучасника, про самого себе, про почуття людини своєї епохи і про те вічне, що хвилює все людство протягом століть. І фольклор, який завжди слугував розкриттю переживань особистості, став потужним імпульсом для розвитку романтизму в творчості Гейне, зокрема в його “Книзі пісень”.