Історія Пігмаліона та Галатеї без “хеппі енд”

Комедія Шоу має двох головних героїв – Пігмаліона Хігінса та Галатею Елізу. Вони зустрічаються – звичайно ж, раптово, – ще у першій дії п’єси, що являє собою хрестоматійний приклад експозиції. Під портиком церкви ховаються від зливи мешканці Лондона. Потоків дощу не помічає лише чоловік із записником: він швидко робить якісь нотатки і, здається, повністю поринув у них. Між іншим, він записує кожне слово вуличної квіткарки, яка налякана ним, – напевно це поліцейський або шпигун! Але якщо цей чоловік і є нишпоркою, то його здібностям

щиро позаздрив би сам Шерлок Холмс. Адже чоловік із записником – справжній чудодій!

Він з легкістю, немов граючись, визначає, звідки родом усі ті незнайомці, що ховаються від дощу! Як це в нього виходить? Виявляється, він – знавець фонетики, науки про вимову. “Воістину, щасливий той, кому його захоплення надає засоби для існування”, – говорить він джентльмену, що виявляється полковником Пікерінгом, автором “Розмовного санскриту”, який спеціально приїхав з Індії, щоб познайомитися з Генрі Хігінсом, автором “Універсального алфавіту”. “Ви чули, на якому жаргоні вона говорить? –

звертається Хігінс до Пікерінга, вказуючи на квіткарку. – Цей жаргон назавжди прикував її до панелі. Так ось, сер, дайте мені три місяці, і ця дівчина зійде в мене за герцогиню на прийомі у будьякому посольстві”.

Ці слова Хігінса полковник, що оселився у професора, пригадає наступного дня (друга дія п’єси), коли до кабінету Хігінса завітає квіткарка – у давно задуманому Шоу капелюсі з трьома різнокольоровими страусовими пір’їнами. Квіткарка прийшла “дати заробити” Хігінсу, адже вона має намір брати в нього уроки англійської мови: “Я хочу бути продавщицею у магазині квітів, а не торгувати фіалками на розі Тотенхем Кортроуд”. Тодіто Пікерінг і пропонує Хігінсу парі: якщо йому дійсно вдасться видати її за герцогиню, полковник, що бере на себе обов’язок платити за уроки Елізи, визнає, що автор “Універсального алфавіту” – найкращий педагог у світі. Цей епізод – парі – можна вважати зав’язкою комедії. Пропозицію Пікерінга Хігінс приймає із захопленням – вона видається йому, жерцю науки, “диявольськи спокусливою”.

Експеримент триває. Хігінс визнає, що Еліза впродовж кількох місяців навчання вже зробила чималі успіхи. “Парі я неодмінно виграю, – говорить Пігмаліон своїй матері у третій дії. – У неї чудовий слух, і вона сприймає все значно краще, ніж мої учні з буржуазних верств, тому що її доводиться вчити з самого початку, як навчають чужої мови”. Отже, він має справу з глиною, мармуром, слоновою кісткою – матеріалом, з якого можна зробити чудовий і довершений витвір. І Хігінс захоплений роботою з цим матеріалом, сировиною не лише тому, що Еліза виявилася талановитою ученицею. Він бачить у мові те знаряддя, що здатне зруйнувати соціальну нерівність людей: “Ви навіть не уявляєте собі, як цікаво взяти людину, наділити її новим мовленням і за допомогою цього мовлення зробити її зовсім іншою. Адже це означає знищити прірву, яка розділяє класи і душі людей”. Однак прониклива місіс Хігінс не поділяє ентузіазму свого сина. Вона дивується тому, як “безмежно тупі” мужчини не бачать “проблеми”: “що робити з Елізою потому?” Але “мужчин” це зовсім не обходить. Тому що двоє джентльменів, за влучним висловом місіс Хігінс, це “дорослі діти, які граються з живою лялькою”.

Те, що “лялька” цілком “жива”, Еліза доводить уже в наступній дії. Вона блускуче виконала свою роль:

Пікерінг. Ви нервували на прийомі? Я дуже. А Еліза була цілком незворушною.

Хігінс. Вона й не думала нервувати. Я взагалі був упевнений, що все пройде добре…

Пікерінг. В усякому разі, це був великий успіх… Еліза так добре трималася, що мені разів зо два навіть стало страшно.

І ось, коли всі хвилювання лишилися позаду, а експеримент завершився справжнім тріумфом, – Еліза поводила себе на прийомі так бездоганно й вишукано, що дехто прийняв її за угорську принцесу – мовляв, самі англійські аристократи не здатні так правильно говорити рідною мовою, – Галатея починає бунтувати. Перший прояв її обурення – влучний кидок пантофлів Хігінса в його обличчя. “Я виграла вам парі, чи не так? З вас цього досить. А до мене вам і діла немає”. Еліза з жахом думає про те, що її, навчивши мови, манер поведінки, культури (бодай лише зовнішньої), тепер знов викинуть на вулицю, звідки підібрали колись: “Що зі мною буде?.. На що я здатна? До чого ви мене підготували? Куди я піду? Що буде далі?.. Раніше я торгувала квітами, а не собою. Тепер, коли ви зробили з мене леді, мені не залишається нічого іншого, як торгувати собою. Краще б ви лишили мене на вулиці”.

Галатея, яка, за міфом, має бути покірною своєму творцю, у комедії Шоу бунтує проти свого Пігмаліона – проти його егоїзму, грубості, жорстокості. Проти того, що її тримали за якусь річ, ляльку, а не за живу істоту. В ній абсолютно не бачили людину. Тому вона й залишає будинок на Уімполстріт, знаходячи тимчасовий притулок у місіс Хігінс, котрій розповідає, “як огидно повелися з нею”. “Вона прив’язалася до вас обох. Вона так старалася заради тебе, Генрі! – пояснює Хігінсу мати. – Ти навіть уявити собі не можеш, що означає для такої дівчини розумова праця. Нарешті настає великий день. Вона справляється з важким випробуванням без жодної помилки, а ви повертаєтесь додому і, навіть не помічаючи її”, починаєте розповідати, як вам набридла ця Історія й які ви раді, що все нарешті скінчилось. ! ти ще дивуєшся, що вона запустила в тебе пантофлями? Я б у тебе кочергою запустила!..” Проте Хігінс відмовляється бачити в Галатеї живе створіння, а коли воно вже й живе, то справжній та єдиний її творець – він сам: “Облиште ви її, мамо… Ви дуже скоро переконаєтесь, що в неї немає жодної своєї думки, жодного свого слова – усього навчив її я. Повторюю вам, я створив її з ринкових покидьків, а тепер цей гнилий капустяний качанчик розігрує переді мною знатну леді”.

Еліза не мириться із становищем колишнього капустяного качанчика: їй так хочеться “трішечки уваги, лагідного слова”. По завершенню експерименту вона опинилась у насправді драматичній ситуації. Еліза знаходиться у порожнечі, між двома вогнями – між минулим, що вона його залишила назавжди, і майбутнім, що виявляється неясним: “Пам’ятаєте, ви мені розповідали, що, коли дитина потрапляє до чужої країни, вона швидко починає говорити чужою мовою і забуває свою. Я – така дитина у вашій країні. Я забула свою рідну мову й можу говорити тільки вашою. Саме тепер, коли я пішла з Уїмполстріт, я назавжди покінчила з Тотенхем Кортроуд”.

Дійсно, на Уімполстріт, до Хігінса, Еліза не має наміру повертатися: “Ви хочете, щоб я повернулася лише для того, щоб подавати вам пантофлі, витерплювати ваші примхи і бути у вас на побігенцях?” Глядач, вихований на традиціях добре зробленої п’єси, який протягом комедії Шоу очікував, що ПігмаліонХігінс і ГалатеяЕліза неодмінно поєднаються у шлюбі, помилився.

Парадоксаліст Вернард Шоу “вивернув” звичний міфологічний сюжет. Його Галатея не лише бунтує проти свого “творця”, вона також говорить йому, що не вийшла б за нього заміж, якби той навіть благав. Проте Хігінс і не думає благати. Він – переконаний холостяк, котрий не бажає поступатися своїми принципами. “Якщо ви хочете повернутись, – відверто каже він Елізі, – повертайтесь заради справжньої дружби. Іншого не чекайте”, і справа не в тому, що Хігінс грубо поводиться з Елізою тому, що вона вийшла з низів. Він, за власним визнанням, і з герцогинею поводиться як з квіткаркою: “Я не можу перебороти себе і не збираюся змінювати свої манери… Справа не в тому, що я грубий з вами, а в тому, що я ніколи ні з ким не буваю іншим”. Хігінс, якого звикли засуджувати як циніка, мізантропа і жінконенависника, є у певних відношеннях близький самому Шоу. Адже доктор фонетики, подібно до видатного драматурга, також відкидає умовності й застарілі традиції, без поваги та з іронією ставиться до багатьох явищ життя.

Ні, п’єса Шоу ні в якому разі не повинна закінчуватися традиційним для тогочасних драм “хеппі ендом”.