Інтимна лірика Василя Стуса
Василь Стус по праву вважається одним із найвизначніших українських поетів
XX століття. Він був людиною, яка сміливо, самозречено боролася за високі ідеали добра, правди, справедливості, гуманізму, за національну гідність і самосвідомість народу. Тому він більше відомий читацькому загалу як поет-борець. Але його перу належать і самобутні, сильні поезії інтимної лірики, більшість із яких були написані у в’язницях і таборах.
Інтимна лірика Василя Стуса включає в себе твори, присвячені мамі, жінці, синові, це й твори-спогади про події
Відірваний від близьких і рідних, Стус згадує про них ніби в мріях (“Ти десь живеш на забутім березі моїх змілілих пам’ятей”, “Ти десь за білим забуттям і навіть долі далі”). Поет, згадуючи дорогих йому людей, переживає їхнє горе гостріше, ніж власне. Уявляє, як їм гірко й важко:
Скільки
Чим я її розведу?
Жінку лишив на наругу,
Маму лишив на біду…-
Писав він у вірші “церква святої Ірини”. Читаючи поезію “У порожній кімнаті”, ми наче чуємо голос дружини, що втратила коханого чоловіка, проймаємося її горем:
У порожній кімнаті
Біла, наче стіна,
Притомившись чекати,
Спить самотня жона.
Лячні довжаться тіні,
Дзвонять німби ікон,
І росте голосіння
З-за соснових ослон…
Часто у віршах цього періоду поет згадує і про малого спин, який залишився без батька. Болюче почуття туги за сином розкрито у вірші “Наснилося, з розлуки наверзлося”:
Наснилося, з розлуки наверзлося,
З морозу вклякло, з туги – аж лящить.
Над Прип’яттю світання зайнялося –
І син біжить, як горлом кров біжить.
Інтимну лірику Василя Стуса високо оцінив І. Драч. Він писав: “Серед його тюремних творів для мене найдорожчі його інтимні поезії, його відчайдушне вміння знаходить для душі місце всюди в найкарколомніших знущаннях, у найбезпросвітнішому мороці сучасності”.