Інтимна лірика Василя Симоненка
Споконвіку лірика вабила різних людей і вміло могла посортувати їх, безжально скидаючи одних зі сторінок історії, а інших вітаючи лаврами. Так вийшло й із Василем Симоненком.
Його ліра лунала з сивої давнини. Джерело поезії дзюркотіло десь біля вишневого садка, коло Шевченкової хати, потім починало дзвеніти на Лесиному Поділлі, і було чути в тому дзвоні акорди “Лісової пісні”, голоси народних купальських пісень.
Ніжна душа поета жадібно припала до невичерпного джерела фольклору. Романтик від природи, він поєднав у поемі “Русалка”
Обізнаність з історією своєї землі не дає спокійно жити поетові й писати “похвальних пісень” якимсь особам і народу. В. Симоненко торкається глибин віків, щоб примусити нинішні покоління не ганьбити сивину облудництвом, байдужістю та різними культами.
Василь Симоненко розкриває у своїй поезії не тільки історію, проблеми, філософію
…Це ж вона, нестримана й криклива,
Повна вихвалянь і недовір,
В поєдинки рвалася сміливо,
Глуздові часом наперекір…
Ми розуміємо, що життя поета, хоча воно було дуже коротке, поставлене врівень із рядками “Я в світ прийшов не лише пити й їсти”. Життя його не було прожито даремно; його поезія тільки в наш час знайшла прихильників у літературі, бо більш як двадцять років її було заборонено. Однак із новою силою спалахнула зірка Симоненкова зірка на сторінках української літератури, хвилюючи нас і кличучи за лебедями материнства:
… Бо ти на землі – людина,
І хочеш того чи ні –
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.