Інтелектуальний характер драматургії Б. Шоу (п’єса “Пігмаліон”)
Бернарда Шоу по праву вважають реформатором англійської драматургії. Наприкінці XIX століття в Англії з’явилося безліч “добре зроблених” драм із любовним сюжетом і щасливою розв’язкою. Однак Шоу вважав, що п’єси повинні вчити, особливо у сфері загальновизнаної моралі. У п’єсах Шоу відсутня складна, заплутана інтрига. Стрижнем його драматургії стала гостра дискусія в найрізноманітніших її формах. А характерною особливістю було постійне зображення усталених правил і традицій “навиворіт”. Згодом п’єси Шоу почали називати
Бернард Шоу – це письменник парадоксу. Віддаючи перевагу комедії, Шоу в своїй творчості рідко дотримується принципів тільки комедійного жанру. Комічне в його творчості легко поєднується з трагічним, смішне – із серйозними міркуваннями над життям.
Його блискуча комедія “Пігмаліон” є не стільки розважальною, скільки соціальною. Назвавши п’єсу ім’ям міфічного царя, Шоу запропонував свою версію відомої історії.
Можна сказати, що така назва п’єси мала насамперед привабити читача, а потім уже спонукати його думати. Адже саме цього прагнув Бернард Шоу, “король
У Шоу сучасним Пігмаліоном став відомий талановитий професор фонетики Генрі Хіггінс, а Галатеєю – звичайна лондонська квітникарка Еліза Дуліттл. Хоча, зважаючи на парадоксальний характер його драми, така зміна персонажів є доволі очікуваною несподіванкою. Зустрівши на одній із лондонських вулиць квітникарку Елізу, чиє мовлення було надто далеким від “мови Шекспіра”, Хіггінс висловив думку, що він зміг би за кілька місяців зробити так, “що цю дівчину легко визнають за герцогиню”.
Експеримент починається. У результаті Еліза з брудного неосвіченого дівчиська перетворюється на вишукану леді. Дівчина гідно поводиться на посольському прийомі і виграє для Хіггінса парі. Але чи тільки Хіггінс сприяв цьому перетворенню?
З одного боку, Генрі Хіггінс, спеціаліст з фонетики, спроможний виконати свою обіцянку – навчити Елізу говорити, як леді. З іншого, він сам особисто настільки брутально й нестримано поводиться зі своєю ученицею, що постає питання: а чи насправді професор – той “Пігмаліон”, про якого всі чули?
Адже Хіггінс сприймає Елізу лише як неістоту, ніби перед ним “не жінка, а шматок деревини”. Дівчини як особистості з її прагненнями, почуттями і потребами для нього просто не існує. Тим більше його не обходить і подальша доля його “герцогині”: “Я йду своїм шляхом і роблю свою справу, і при цьому мені абсолютно начхати на те, що може статися з кожним із нас”. Звісно, таке ставлення Хіггінса призвело до його конфлікту з Елізою. На мій погляд, лише природні здібності Елізи сприяють тому, що дівчина змінюється на краще не лише зовні, але й внутрішньо. А ще Елізі значно допомогло ввічливе й джентльменське поводження Пікерінга, завдяки якому дівчина й змогла відчути себе леді.
Цікаво, що після завершення експерименту Хіггінс змінює своє ставлення до Елізи і навіть після їх сварки просить дівчину повернутися. Однак Еліза вже інша, і “підносити туфлі” вона більше не згодна. Еліза знає, що вона буде робити:”Я вийду заміж за Фредді – ось що я зроблю. Мабуть, я з ним буду щасливішою, ніж з тими, хто кращі за мене і кому я не потрібна”. Еліза сама готова стати “Пігмаліоном” для Фредді. Однак про це ми дізнаємося лише в “Післямові”. Фінал п’єси Шоу робить відкритим.
Головною проблемою, яку Шоу майстерно розв’язує в “Пігмаліоні”, стало питання про те, чи є людина “змінною істотою”. Як бачимо, Еліза Дуліттл, що належить до найнижчих прошарків суспільства, за своїми душевними якостями та способом думок перевершила свого учителя. Комедія Б. Шоу “Пігмаліон” з її численними дотепами, комічними ситуаціями і блискучим гумором є насамперед п’єсою про людину, про її можливості незалежно від походження та мови, якою вона розмовляє. І в цьому – запорука успіху драми на тривалі роки й покоління.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)