Образи Хіггінса і Пікерінга у п’єсі Б. Шоу “Пігмаліон”

П’єса “Пігмаліон” – це красива історія, в основі якої – міф про Пігмаліона. Головні герої цієї п’єси – це професор англійської фонетики Генрі Хіггінс та знавець індійських діалектів полковник Пікерінг. Вони дуже різні за характером і зовнішністю. Професор Хіггінс – це чоловік років п’ятдесяти, з сивим волоссям і зі зморшками на обличчі, невеликого зросту. А полковник Пікерінг – років шістдесяти, низького зросту, товстий, обличчя немов пожоване від старості, їхні характери можна визначити під час роботи професора,

що проводив експеримент над дівчиною Елізою, вуличною квіткаркою. Хіггінс був постійно чимсь невдоволений, розлючений і здавався, на перший погляд, невихованим. Спочатку він ставився до Елізи гірше, ніж до служниці. Але поруч завжди був полковник Пікерінг, який намагався заспокоїти Хіггінса.

Пікерінг Виглядав благороднішим, ніж професор Хіггінс, бо той своєю нестримною поведінкою викликав відразу у своєї учениці Елізи. А Пікерінг веде себе виховано, спокійно, не звертає уваги на деякі “випади” Елізи. Закінчення роботи професора виявилося несподіванкою навіть для нього самого. Характери Хіггінса

і Пікерінга можна також простежити під час великосвітського рауту. Тут вони в чомусь схожі: їхні жести, манери, вишукана мова, вміння показати себе з кращого боку. Та інтерес до дівчини у професора зникає, бо парі він виграв: дикунка тримала себе і говорила як справжня герцогиня. Що тепер з нею буде? Адже вона змінилася. Хіггінсу байдуже, він лише радіє, що виграв парі. Незважаючи на деякі негативні риси, я поважаю і професора Хіггінса, і полковника Пікерінга як високоосвічених людей. На мою думку, освіта завжди потрібна людині. Бо якщо ти невихований, не вмієш ввічливо розмовляти, говорити правильно і добре ставитися до інших,- ти ніхто. У наш час освіта – це головне, незалежно від того, багата ти людина чи бідна.

“Пігмаліон” був названий автором “романом у п’яти актах”, що якнайкраще підкреслювало зв’язок драматургії Шоу з прозою. Міфологічна основа сюжету не викликає сумніву. У відомому міфі статуя Галатеї зачарувала красою свого творця. Пігмаліон закохався у неї. Богиня Афродіта сприяла перетворенню кам’яної скульптури у живу жінку. Бернард Шоу творить свій міф, чарівність якого не менша. Професор Хіггінс робить із звичайної квіткарки Елізи Дулітл, яка не вміє розмовляти чистою англійською мовою, світську богиню. Тяжке навчання принесло приголомшливий результат – Елізу Дулітл визнав за леді світ.

Професор Хіггінс зі своїм старим приятелем Пікерінгом уклали парі, предметом якого була можливість оволодіння людиною, яка говорила діалектами та лайкою, чудовою англійською вимовою за допомогою тримісячного курсу фонетики. Хіггінс прийняв виклик і доклав багато зусиль, щоб не осоромитися перед приятелем. Для нього це було питання честі, тому він вимагав від Елізи майже цілодобової готовності вивчати фонетику. Його невтомна енергія знесилювала маленьку квіткарку і приваблювала одночасно. Для професора Хіггінса Еліза була лише ученицею, але при цьому вона залишалася жінкою, до якої він, звичайно, прив’язався. Спочатку Еліза мріяла піти працювати у більш престижну крамницю, але після прийому у принца вона розгубилася. Хіггінса цікавило тільки парі, і він кидає Елізу напризволяще. Такою була натура цього старого холостяка. Фінал Бернард Шоу залишає відкритим. Усе може змінитися, але не в його п’єсі, а у думках глядачів. Пікерінг, на відміну від свого друга, “не такий відважний чоловік. Він не сподівався, що його невинний жарт Хіггінс сприйме як виклик. В успіх навчання Пікерінг також не вірить. Навіть побачивши результат: чарівну леді з світськими манерами та шекспірівською вимовою, він намагається відмовити Хіггінса вести Елізу на прийом до принца. Пікерінг не довіряв до кінця нікому, і дуже боявся осоромитися. Проте успіх свого друга він сприйняв бурхливими оплесками.

Чуйність до інтересів інших людей обом холостякам була незнайома. Вони погралися з Елізою та залишили її впроваджувати свої колишні мрії. Професору Хіггінсу було жаль не дівчину, а затрачених на неї зусиль. Він пропонує підібрати їй чоловіка, аби їй було де спілкуватися і надалі. Він не бажає бачити закоханості учениці в свого учителя. Злякавшись втратити свободу, Хіггінс не зупиняє чарівну леді. Образи Хіггінса і Пікерінга вдалися авторові якнайкраще. Бернард Шоу зумів передати психологію цих самотніх чоловіків, які майже втрачають співчуття до людей. Особливо це стосується людей не їхнього кола. Нижчі прошарки суспільства для ник цікаві лише як об’єкт для навчання. їм і на думку не спадає, що і в цих людей є душа, шо вони не іграшки.

Чарівність “Пігмаліона” була помічена ше під час перших вистав. У 1957 році побачив світ мюзикл “Моя чарівна леді”, який з часом був екранізований. “Пігмаліон” і досі подорожує світом, змушуючи нові покоління глядачів замислюватися над тими питаннями, які поставив автор у п’єсі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Образи Хіггінса і Пікерінга у п’єсі Б. Шоу “Пігмаліон”