Інтегративні стратегії пошуку методологічних засад загальної мистецько-культурологічної освіти
У багатьох країнах світу філософська рефлексія педагогічних феноменів сучасності актуалізує пошуки нової методології освіти, яка відповідала б особливостям постіндустріального інформаційного суспільства. У минулому методологічні засади педагогіки визначалися в нашій країні панівною ідеологією і вважалися об’єктивними, єдиними і безпомилковими для всіх дослідників, яким дозволялися наукові пошуки лише в межах заданих соціальним замовленням схем. У наш час відбувається переорієнтація освіти від соціологічних догм на розвиток особистості.
Різні системи виховання грунтуються на певних основоположних цінностях: соціоцентричних свобода і солідарність, взаєморозуміння і злагода чи антропоцентричних індивідуальність, самовиявлення; національних етнос, держава чи трансцендентних безсмертя, душа, Бог; на їх поєднанні чи взаємозапереченні. Проте багатовікова історико-педагогічна практика змушує піддавати сумніву існування єдиної універсальної методології і відповідної педагогічної системи. Плюралістичне співіснування різних поглядів на сутність навчання і виховання в часі і просторі – в історичній ретроспективі і сьогоденні, у світових і регіональних вимірах, у постійній динаміці, а не статичній завершеності – свідчить скоріше про вічне устремління до ідеалу, ніж про можливість його досягнення в завершеному, раз і назавжди визначеному вигляді.
На зламі епох спостерігаємо народження філософії універсалізму, спрямованої на міждисциплінарну інтеграцію. Естетика як філософія мистецтва і загальногуманітарна дисципліна, у надрах якої також з’являються аксіологічні, феноменологічні, герменевтичні та інші напрями досліджень, починає відігравати синтезуючу роль у формуванні гуманітарного знання в полікультурному просторі (“естетичний світ людини” як універсум природного і соціального, фізичного і психічного, етнічного і загальнолюдського). Естетика універсалізму, яка намагається не “зняти”, а “примирити” протиріччя в суспільно-духовному контитуумі, стає метафілософією цілісної людини, її духовного світу (В. Лічковах). Водночас інтерес до суб’єктивного світу людини, унікальності художньо-творчого процесу, позасвідомого світу митця й реципієнта стимулює появу протилежних за змістом течій (психоаналізу, ексистенціоналізму, інтуїтивізму тощо).
З-поміж філософсько-педагогічних концепцій, що виникають у мінливому освітньому просторі сьогодення переважають ті, які побудовані на гуманітарному типі мислення і складають альтернативу суто раціоналістичній гносеології минулого. Культуровідповідні (культуродоцільні, культурологічні) моделі освіти спрямовуються на усунення протиріччя між об’єктивним і суб’єктивним, тобто між знаннями й уявленнями учнів, з одного боку, та особистісними цінностями, індивідуальним ставленням, з іншого (між логікою та інтуіцією, аналізом та інтерпретацією, вербальним і невербальним мисленням, тобто різноманітними когнітивними стилями).
Усе більше сучасних дослідників спрямовують вектор пошуків методології освіти у площину синергетики – теорії і практики існування відкритих систем, що саморозвиваються. Людина пізнає світ і себе в ньому не тільки в межах набутого соціального досвіду, але й у широкому полі життєвих цінностей і смислів, загального світовідчуття, світобачення, світорозуміння. Ідеї синергетики (І. Пригожин та ін.), що активно проникають у сферу гуманітарного знання, здатні “примирити” різні, часто суперечливі, полярні, несумісні погляди, уявлення, теорії. Провідне положення синергетики полягає в тому, що неупорядкованість (строкатість, безладдя) є не тимчасовим явищем, яке треба подолати як недолік, а нормальним станом природних, соціальних і психічних явищ і процесів, які гнучко інтегруються. Феномен інтегративної освіти (як механізм особистісної самоорганізації хаосу знань) може стати своєрідним компасом у концептуальних пошуках методологічних засад загальної культурно-мистецької освіти, створюючи інноваційне поле наукових досліджень. Загальна освіта, спрямована на інтеграцію різноманітних знань, уявлень, ціннісних орієнтацій, досвіду, має допомогти учневі “організувати хаос в собі”.
Для визначення стратегій розвитку методології загальної мистецько-культурологічної освіти важливо з усіх згаданих напрямів віднайти педагогічно доцільні ідеї, домірні до специфики предметної галузі, уникаючи як абсолютизації, так й ігнорування досягнень жодного з них. Варто також враховувати вплив на освіту новітніх художніх явищ, серед яких поляризація елітарного і популярного мистецтва з майже одночасним їх симбіозом у масовій свідомості та культурі (завдяки аудіовізуальним засобам та віртуальній художній реальності), співіснування найрізноманітніших мистецьких стилів у неопостмодерністську епоху та ін.
Концептуально значущі теоретичні, зокрема й термінологічно-понятійні ініціативи сучасних розгалужень наукового знання стимулюють пошуки міждисциплінарних зв’язків, створюють інноваційний метатеоретичний контекст обгрунтування методологічних принципів і закономірностей у педагогіці.
Ідеологічний плюралізм, поліморфізм сучасного знання в науковому, зокрема й педагогічному просторі та інші глобальні тенденції і процеси сучасного цивілізаційного розвитку детермінують необхідність становлення нової парадигми освіти. Однією з можливих проголошується парадигма інтегративної освіти (С. Клепко). Інтегративний тип освіти в широкому філософсько-культурологічному розумінні цього поняття, на наш погляд, може стати необхідним підгрунтям для створення адекватної запитам реальності світоглядно-виховної моделі загальної мистецько-культурологічної освіти, що стане консолідуючим чинником у процесі народження і співіснування різноманітних підходів до навчання і виховання школярів засобами мистецтва, сприятиме узгодженню міждисциплінарного змісту освіти з педагогічними технологіями особистісно-розвивального спрямування.
Важливими для оновлення методології освіти є філософські ідеї М. Бахтіна, В. Малахова та ін. про пізнання як ц і н н і с н е відношення людини до світу, про світоглядну свідомість як єдність форм її здійснення світорозуміння, світосприймання і світовідношення. Остання форма виходить за межі об’єктивно-раціоналістичного типу відношення (науковийсвітогляд), акцентує духовний вимір, зокрема відчуття світу, морально-естетичне переживання буття.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)