Ідея гармонії людини й природи (за драмою-феєрією “Лісова пісня”)
Усі ми: квіти, трави, дерева, люди – діти великої, могутньої Природи. Дихаємо одним повітрям, гріємося під одним сонцем, пускаємо коріння в одну землю. І все життя тягнемось до висот небесних – гілками-руками, думами-мріями, душами-квітами.
Приходимо ненадовго в цей світ, прокладаємо в ньому свою стежку і назавжди відходимо в інший, неземний. Який же сенс у цьому вічному круговороті життя? Чи не в тому, щоб, пройшовши складний шлях пізнання, стати на вищий щабель духовності, відчути свою єдність з усіма формами космічного буття, свою спорідненість
Чи зуміє людина своїм життям органічно влитися в цю світову гармонію, чи порушить її, не знайшовши свого місця в ній? Філософські роздуми над цією та іншими загальнолюдськими проблемами завжди хвилювали видатну дочку нашого народу Лесю Українку. Створюючи свій шедевр – драму-феєрію “Лісова пісня”, поетеса добре знала ціну багатьом життєвим істинам, бо тернистий шлях пізнання було вже пройдено, життя догоряло, а попереду чекала
Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає. Духовному зору Лесі Українки відкрилися таємниці людського життя, смерті і безсмертя. Вона виголошує їх устами лісової царівни Мавки. Мавка – дитя природи, і це глибоко символічно: лише в нерозривній єдності з природою можна досягти гармонії душі. Цій дівчині чужі й незрозумілі одвічні клопоти людські про хліб насущний, про добро, багатство. Вона й так багата – лісовим цвітом, весняним співом, ласкою верби-матері, ніжністю березки-сестриці, розмаїттям барв і звуків.
Тієї весни їй судилося почути найчарівнішу з мелодій – мелодію кохання, яка з’єднала дві рідні душі. Весна – то пробудження сердець, народження надій, буяння цвіту почуттів, то гімн всесильної любові. Не тільки людина – вся природа живе за прекрасними і незбагненними законами кохання: Он бачиш, там питає дика рожа: “Чи я хороша?” А ясень їй киває в верховітті: “Найкраща в світі!”
Під впливом цього світлого почуття розпускається “цвіт душі” людського хлопця Лукаша. Це Мавка і весна пробудили в ньому сили, що досі дрімали, і зробили його душу зрячою на красу. Ось вона, гармонія! Весна в природі і в серцях, у мріях і в житті. Оновлення і просвітлення, очищення і причастя вселенською красою і любов’ю.
Та все минає. Пізнє літо вносить свої зміни в лісові пейзажі і в людське життя. Покошено і складено в стіжки буйні трави, перша сивина впала на скроні дерев, а кохання Мавки й Лукаша торкнув перший холод. Природа разом з героями проходить їхніми нелегкими, плутаними стежками, відтіняє їхній душевний стан. Вона не просто співіснує з людиною, а співпереживає з нею. Тяжко на серці у Мавки: воно віщує зраду, розлуку. У цей час “починає накрапати дрібний дощик, густою сіткою заволікає галявину, хату й гай”.
Кохання Лукаша не витримало випробування буденними клопотами, дріб’язковими турботами. І душа його зміліла, втратила свій цвіт. Він зрадив не лише Мавку – зрадив себе, свою співочу душу, свою високу мрію. X за це тяжко карається, втративши людську подобу. Та навіть доля непідвладна великій любові. І Мавка чарівним словом рятує свого коханого. Образ лісової красуні – це вимріяний поетесою ідеал гармонійної людини, яка живе вільним, духовним життям, у повній злагоді з природою. Саме тому їй не судилося ні забуття, ні смерть. Мавка – це втілення краси, а краса невмируща.
Близький до природи і дядько Лев. Він добре знає всяку лісову, польову та водяну силу, вміє розумно з нею обійтися. Своєю любов’ю до лісу, добротою, мудрістю він заслужив глибоку повагу Лісовика.
У драмі-феєрії дійовими особами нарівні з людьми виступають і сили природи, що виросли на фольклорному Грунті: Русалка, Водяник, Лісовик, Перелесник та інші. Серед них теж є добрі й злі, та це не порушує рівноваги у навколишньому світі. На кожному кроці природа вступає у взаємини з людиною, допомагає чи шкодить їй, відгукується на кожен порух її душі. Вона завжди за все віддячує взаємністю. Любов може народитися лише з любові.
На жаль, люди часто забувають цю істину. Хто дав їм право підкоряти собі природу, руйнувати її величний храм своєю безжалісною рукою? Ми всі рівні перед Богом. Світ не повинен жити за законами жорстокості і насилля. Лише краса й любов врятують нас від фізичної й духовної смерті. Тільки тоді наші душі будуть урівноважені, коли настане гармонія в наших взаєминах з могутньою й величною Природою.
Ви схибили в житті, втомилися буденністю, втратили сенс свого буття? Залиште все, підіть до неї, до Природи. Послухайте її велику тишу, і вона відкриє вам свої таємниці, залікує душевні рани. Придивіться пильніше: можливо, серед пишного гілля перед вами з’явиться прекрасна зеленоока дівчина з довгим розплетеним волоссям, заквітчаним яскравим вінком, і поманить вас за собою. Не бійтеся, ідіть! То ваша Доля.
Варіант 2.
Люди повинні пам’ятати, що природа – це не просто дім, в якому ти живеш, це те, що живе поряд з тобою, можливо, не схожим на людське, але повнокровним життям.
Геніальна поетеса Леся Українка зрозуміла цю істину – і перед очима живими картинами постали чудові місячні ночі, лісові хащі, глибини прозорої води, лугові тумани. І вся ця лісова, водяна, польова сила прийшла до неї, щоб письменниця увіковічила їх, дала безсмертя.
Як удова мережка, заткана зірками на срібній основі, з’явилась “Лісова пісня” – твір, що викликав подив і зачудування сучасників, що зачаровує і хвилює нащадків.
Особливо яскраво постає в драмі-феєрії образ природи як супутника людського життя. Поява людини викликає тривогу серед мешканців лісу й озера.: Русалка, почувши, що “тута мають хижку будувати”, висловлює свій гнів і погрожує:
Ой, ті люди
З-під стріх солом’яних! Я їх не зношу!
Водяник не підтверджує Русалку, адже йдеться про дядька лева, а він приятель лісовим мешканцям.
Так намічається лінія: людина і природа, залежність їх взаємин від духовного світу людини, її характеру.
Русалка говорить про людей взагалі, а Водяник – конкретно про дядька Лева. Отже люди є різні. Уперше про волю й неволю згадується в діалозі Русалки і Водяника, який наказує своїй неслухняній доні не зринати “три ночі місячні поверх води”, а у відповідь чує: “Я – вільна, як вода!” У цій суперечці вже звучить якась тривога, та вона одразу ж стихає. Лунає прекрасна й неповторна, сповнена могутньої творчої сили мелодія Лукашевої сопілки. Справжнє високе мистецтво, його чарівна сила, здатні пробуджувати всі земні сили. Після зу
Стрічі з Лукашем Мавка сприймається як реальна людина. Музика передчасно розбудила її, глибоко вразили її чутливу душу. “Весна ще так ніколи не співала”,. – каже Мавка, відчуваючи незвичайну щирість і красу мелодії. Справді, то не весна – на сопілці грала людна.
Лісовик квапиться застерегти свою доню:
…минай людські стежки, дитиною бо там на ходить воля, – там жура тягар свій носить. Обминай їх, доню: раз тільки ступиш – і пропала воля: Мавка щиро дивується: Ну, як таки, щоб воля – та пропала? Вдруге звучить мотив про волю і неволю, тепер уже в житті людському і про неможливість знищення волі у вільному світі – в майбутньому, духовно багатому, прекрасному житті, за принципами якого живе Мавка. Природа має чарівні властивості:
Спить озеро, спить ліс і очерет. Верба рипіла все: “Засни, засни…” І снилися мені все білі сни. Таку прекрасну картину зимової казки-сну створює поетеса. Мавчині слова зачарували Лукаша. Заслухавшись, він з подивом вимовляє: “Як ти говориш…”. А у відповідь чує захоплені: “Твоя сопілка має кращу мову. Заграй мені, а я поколишуся”. І, слухаючи мелодії Лукашевої сопілки, мимоволі озивається тихесенько на Той самий голос:
Як солодко грає, Як глибоко крає,
Розтинає білі груди, серденько виймає!
Картина розквіту природи символічна: так розквітає сама людина, одухотворена високою красою мистецтва. Саме тут, серед вільної природи, безпосередньо і невимушено розвиваються щирі взаємини Лукаша та Мавки.
Природа оддячує своїх добрих, щирих дітей, які бережуть і примножують її щедроти.
Таким люблячим природу як власний дім у творі обдарованих буйною фантазією людей, які можуть впіймати казку вітру, землі, місяця, води, пташки, дерева, трав, а силою свого мудрого слова одухотворити добро, красу чи знешкодити зло; він з тих людей, які в лісі можуть “зустріти” Лісовика й Перелесника, Мавку й Русалку, Водяника, Потерчат і Куця.
Мудрість і сила людини – в єднанні з природою, яка втілена теж в образі Мавки. Лісова красуня ненав’язливо підказувала, коли землю орати, коли сіяти, де і коли, яке дерево використати для потреб господарства, тому “так, як сей рік”, коли жила в Лукаша Мавка, “хіба коли родило”. Вона ще й оселю прикрасила “умаїла квітами попідвіконню – любо подивиться!”. Отже, для Мавки працювати – це творити “красиве і корисне”, розумно втручаючись в природу. Бо вона – це часточка землі, її духу животворящого. Саме такою вона покидає людський світ, але не таїть в собі зла:
Я обізвуся до них Шелестом тихим вербової гілки, Голосом ніжним тонкої сопілки, Смутними росами з вітів моїх. Символами рідної землі, її краси постають верба і сопілка. Образ верби проходить через увесь твір: верба, що брала Мавку на зиму в своє лоно: вербичка, якою Мавка стала після прокльонів Килини, а потім спалахнула ясним вогнем; вербиця, що виросте з легкого, пухкого попелу спаленої вербички. Наскрізним є й образ сопілки.
Вона розбудили Мавку, покликала її до життя й любові, солодко грала, глибоко краяла душу. До майбутніх поколінь безсмертна Мавка обізветься теж “голосом ніжним тонкої сопілки”, мелодією, яку напровесні Лукаш “вигравав, мрії збираючи в гаю”, і яка її так вразила. Отже, інших вона теж будитиме від сну. Мистецтво й краса – вічні, вони завжди викликатимуть у людей добрі почуття.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)