Ідея гармонії людини і природи (за драмою-феєрією Лесі Українки “Лісова пісня”)

Люди повинні пам’ятати, що природа – це не просто дім, в якому ти живеш, це те, що живе поряд з тобою, можливо, не схожим на людське, але повнокровним життям.
Геніальна поетеса Леся Українка зрозуміла цю істину – і перед очима живими картинами постали чудові місячні ночі, лісові хащі, глибини прозорої води, лугові тумани. І вся ця лісова, водяна, польова сила прийшла до неї, щоб письменниця увіковічила їх, дала безсмертя.
Як удова мережка, заткана зірками на срібній основі, з’явилась “Лісова пісня” – твір, що викликав подив

і зачудування сучасників, що зачаровує і хвилює нащадків. Особливо яскраво постає в драмі-феєрії образ природи як супутника людського життя. Поява людини викликає тривогу серед мешканців лісу й озера. Русалка, почувши, що “тута мають хижку будувати”, висловлює свій гнів і погрожує:
Ой, ті люди З-під стріх солом’яних! Я їх не зношу! Водяник не підтверджує Русалку, адже йдеться про дядька лева, а він приятель лісовим мешканцям. Так намічається лінія: людина і природа, залежність їх взаємин від духовного світу людини, її характеру.
Русалка говорить про людей взагалі, а Водяник – конкретно про дядька Лева.

Отже люди є різні. Уперше про волю й неволю згадується в діалозі Русалки і Водяника, який наказує своїй неслухняній доні не зринати “три ночі місячні поверх води”, а у відповідь чує: “Я – вільна, як вода!” У цій суперечці вже звучить якась тривога, та вона одразу ж стихає. Лунає прекрасна й неповторна, сповнена могутньої творчої сили мелодія Лукашевої сопілки. Справжнє високе мистецтво, його чарівна сила, здатні пробуджувати всі земні сили. Після зустрічі з Лукашем Мавка сприймається як реальна людина. Музика передчасно розбудила її, глибоко вразили її чутливу душу. “Весна ще так ніколи не співала”,. – каже Мавка, відчуваючи незвичайну щирість і красу мелодії. Справді, то не весна – на сопілці грала людна.
Лісовик квапиться застерегти свою доню: …минай людські стежки, дитиною бо там на ходить воля, – там жура тягар свій носить. Обминай їх, доню: раз тільки ступиш – і пропала воля: – Мавка щиро дивується: Ну, як таки, щоб воля – та пропала? Вдруге звучить мотив про волю і неволю, тепер уже в житті людському і про неможливість знищення волі у вільному світі – в майбутньому, духовно багатому, прекрасному житті, за принципами якого живе Мавка. Природа має чарівні властивості:
Спить озеро, спить ліс і очерет. Верба рипіла все: “Засни, засни…” І снилися мені все білі сни. Таку прекрасну картину зимової казки-сну створює поетеса. Мавчині слова зачарували Лукаша. Заслухавшись, він з подивом вимовляє: “Як ти говориш…”. А у відповідь чує захоплені: “Твоя сопілка має кращу мову. Заграй мені, а я no-колишуся”. І, слухаючи мелодії Лукашевої сопілки, мимоволі озивається тихесенько на той самий голос:
Як солодко грає, Як глибоко крає, Розтинає білі груди, серденько виймає! Картина розквіту природи символічна: так розквітає сама людина, одухотворена високою красою мистецтва. Саме тут, серед вільної природи, безпосередньо і невимушено розвиваються щирі взаємини Лукаша та Мавки.
Природа оддячує своїх добрих, щирих дітей, які бережуть і примножують її щедроти. Таким люблячим природу як власний дім у творі обдарованих буйною фантазією людей, які можуть впіймати казку вітру, землі, місяця, води, пташки, дерева, трав, а силою свого мудрого слова одухотворити добро, красу чи знешкодити зло; він з тих людей, які в лісі можуть “зустріти” Лісовика й Перелесника, Мавку й Русалку, Водяника, Потерчат і Куця.
Мудрість і сила людини – в єднанні з природою, яка втілена теж в образі Мавки. Лісова красуня ненав’язливо підказувала, коли землю орати, коли сіяти, де і коли, яке дерево використати для потреб господарства, тому “так, як сей рік”, коли жила в Лукаша Мавка, “хіба коли родило”. Вона ще й оселю прикрасила “умаїла квітами попідвіконню – любо подивиться!”. Отже, для Мавки працювати – це творити “красиве і корисне”, розумно втручаючись в природу. Бо вона – це часточка землі, її духу животворящого. Саме такою вона покидає людський світ, але не таїть в собі зла:
Я обізвуся до них Шелестом тихим вербової гілки, Голосом ніжним тонкої сопілки, Смутними росами з вітів моїх. Символами рідної землі, її краси постають верба і сопілка. Образ верби проходить через увесь твір: верба, що брала Мавку на зиму в своє лоно: вербичка, якою Мавка стала після прокльонів Килини, а потім спалахнула ясним вогнем; вербиця, що виросте з легкого, пухкого попелу спаленої вербички. Наскрізним є й образ сопілки. Вона розбудили Мавку, покликала її до життя й любові, солодко грала, глибоко краяла душу. До майбутніх поколінь безсмертна Мавка обізветься теж “голосом ніжним тонкої сопілки”, мелодією, яку напровесні Лукаш “вигравав, мрії збираючи в гаю”, і яка її так вразила. Отже, інших вона теж будитиме від сну. Мистецтво й краса – вічні, вони завжди викликатимуть у людей добрі почуття.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Ідея гармонії людини і природи (за драмою-феєрією Лесі Українки “Лісова пісня”)

Categories: Твори з літератури

Links