Ідейно-художні особливості “Колимских оповідань” В. Т. Шаламова
У числі літературних величин, відкритих епохою гласності, ім’я Варлама Шаламова, на мій погляд, – одне з найтрагічніших імен у вітчизняній літературі. Цей письменник залишив нащадкам разюче по глибині художності спадщина – “Колимские оповідання”, добуток про життя й людські долі в сталінському Гулаге. Хоча слово “життя” недоречно, коли мова йде про картини існування людини, зображених Шаламовим. Часто говорять про те, що “Колимские оповідання” – спроба письменника поставити й вирішити найважливіші моральні питання
Думаю, добуток Шаламова – ляпас суспільству, що допустило подібне “Колимские оповідання” – плювок в особу сталінському режиму й усьому, що персоніфікує цю криваву епоху. Про які шляхи збереження людського достоїнства, про які нібито говорить Шаламов в “Колимских оповіданнях”, можна говорити на даному матеріалі,
Сам Олександр Ісайович говорив про те, що його герої поставлені в більше м’які умови, ніж герої Шаламова, і пояснював це різними умовами висновку, у яких виявилися вони, автори-очевидці. Складно представити, якого щиросердечної напруги коштували Шаламову ці оповідання. Хотілося б зупинитися на композиційних особливостях “Колимских оповідань”.
Сюжети оповідань на перший погляд несвязанни між собою, проте вони є композиційно цілісними. “Колимские оповідання” складаються їхніх 6 книг, перша з яких так і називається – “Колимские оповідання”, далі примикають книги “Лівий берег”, “Артист лопати”, “Нариси злочинного миру”, “Відродження модрини”, “Рукавичка, або КР-2″. Книга “Колимские оповідання” включає 33 оповідання, що розташовуються в строго певному порядку, але не прив’язаним до хронології. Ця побудова спрямована на те, щоб зобразити сталінські табори в історії й розвитку. Таким чином, добуток Шаламова являє собою не що інше, як роман у новелах, незважаючи на те, що автор неодноразово заявляв про смерть в XX столітті роману як літературного жанру Оповідання в оповіданнях ведеться від третьої особи. Головні герої оповідань – різні люди (Голубєв, Андрєєв, Крист), але всі вони надзвичайно близькі авторові, оскільки прямо причетні до що відбувається.
Кожний з оповідань нагадує сповідь героя. Якщо говорити про майстерність Шаламова – художника, про його манеру викладу, то слід зазначити, що мова його прози – простий, гранично точний. Інтонація оповідання – спокійна, без надриву. Суворо, лаконічно, без яких-небудь спроб психологічного аналізу, навіть десь документально письменник говорить про що відбувається. Думаю, Шаламов домагається приголомшуючого впливу на читача шляхом контрасту спокою неспішного, спокійного оповідання автора й вибухового, жахаючого змісту Головний образ, що поєднує всі оповідання – образ табору як абсолютного зла.
“Табір – пекло” – постійна асоціація, що приходить на розум під час прочитання “Колимских оповідань”. Це асоціація виникає навіть не тому, що постійно зіштовхуєшся з нелюдськими борошнами ув’язнених, але й тому, що табір представляється царством мертвих. Так, оповідання “Надгробне слово” починається зі слів: “Усі вмерли…” На кожній сторінці зустрічаєшся зі смертю, що тут можна назвати в числі головних героїв Всіх героїв, якщо розглядати їх у зв’язку з перспективою смерті в таборі, можна розділити на три групи: перша – герої, які вже вмерли, а письменник згадує про їх; друга – ті, які вмруть майже напевно; і третя група – ті, котрим, можливо, повезе, але це не напевно. Це твердження стає найбільш очевидним, якщо згадати про те, що письменник у більшості випадків розповідає про тих, з ким зустрічався й кого пережив у таборі: людини, розстріляного за невиконання плану його ділянкою, свого однокурсника, з яким зустрілися через 10 років у камері Бутирської в’язниці, французького комуніста, якого бригадир убив одним ударом кулака…
Але смерть не найстрашніше, що може трапитися з людиною в таборі. Частіше вона стає порятунком від борошн, для того, хто вмер, і можливістю витягти яку-небудь вигоду, якщо вмер інший. Тут коштує знову звернеться до епізоду розкопування лагерниками із промерзлої землі тільки що похованого трупа: усе, що при цьому випробовують герої – радість тому, що білизна мертвого можна буде завтра поміняти на хліб і тютюн (“Ніч”), Основне почуття, що штовхає героїв на кошмарні вчинки – почуття постійного голоду. Це почуття – найдужче із всіх почуттів. Їжа – те, що підтримує життя, тому письменник докладно описує процес прийняття їжі: ув’язнені їдять дуже швидко, без ложок, через борт тарілки, вилизуючи дочиста мовою її дно В оповіданні “Доміно” Шаламов зображує юнака, що їв м’ясо людських трупів з моргу, вирубуючи “не жирні” шматки чоловічини.
Шаламов малює побут ув’язнених – ще одне коло пекла. Житлом ув’язненим служать величезні бараки з багатоповерховими нарами, де розміщаються по 500-600 чоловік. Ув’язнені сплять на матрацах, набитих сухими гілками. Скрізь повна антисанітарія й, як наслідок, хвороби. Шаламова розглядає ГУЛАГ як точну копію моделі тоталітарного сталінського суспільства: “…
Табір – не протиставлення пекла раю а зліпок нашого життя… Табір… мироподобен”.
В одній із зошитів-щоденників 1966 року Шаламов так пояснює завдання, поставлену їм в “Колимских оповіданнях”: “Я пишу не для того, щоб описане не повторилося. Так не буває… Я пишу для того, щоб люди знали, що пишуться такі оповідання, і самі зважилися на який-небудь гідний учинок…”
(1 votes, average: 5.00 out of 5)