Доля України по-справжньому боліла Кобзареві. Велика кількість його творів перейнята болем щодо становища його народу, усієї держави. Часто поет поєднує епічну розповідь із роздумами. У творі “І мертвим, і живим, і ненародженим…” епічної розповіді зовсім немає тільки напружене ліричне почуття і думки. За інтенсивністю емоцій та роздумів цей твір не поступається усім епічним драмам та трагедіям, бо осмислення становища України часів Кобзаря і було справжньою трагедією. Тарас Шевченко обирає жанр посланні, вже у назві чітко зазначаючи
“адресатів”. Послання – це своєрідний заповіт, заклик до дій та роздумів, до змін. Це не просто твір, який треба прочитати і запам’ятати сюжет. Це твір, який має викликати зміни якщо не в поведінці, то принаймні в поглядах читача… Насправді я ще раз переконався у літературному таланті та геніальності Тараса Шевченка. Його поетичне слово западає в саму душу читача, проростаючи там спочатку маленьким паростком, який згодом розквітає у буйне дерево нових ідей та поглядів. Це послання справді “діє”, бо мало творів з усіх мною прочитаних не просто вразили мене настільки ж, але й у чомусь змінили,
виховали… Болить поетові становище народу. Кобзар говорить про панів, які лицемірять протягом усього свого життя, бо говорять, що люблять свій народ. І вони, напевно, його люблять, от тільки не розуміють, що народ – це не якесь абстрактне поняття, а живі люди, з яких ці самі пани постійно знущаються. Чи не нагадує нам ця ситуація “любові до абстрактного народу” сучасний стан справ в Україні?.. Залишається тільки знову і знову дивуватися пророчому дарові Шевченка! Поет попереджає панів, що несправедливість вічно тривати не може і скоро їй настане кінець, а їм “лихо буде”. Проте Тарас Шевченко висловлює думку, яку не розуміли більшість його попередників, хоча й були вони не меншими патріотами. Не можна заперечувати і “нищити” панство, бо саме воно є єдиною освіченою, культурною частиною населення. Подолання проблеми не в знищенні панів, а в перетворенні цих засліплених багатством та владою людей на національну еліту, насамперед інтелектуальну та патріотичну за своєю ідейною спрямованістю. Звідси випливає ще одне важливе питання, відповідь на яке знаходимо у самому ж творі. Це питання діалектики націоналізму (в найкращому розумінні цього слова) та космополітизму. Тобто, говорячи просто, “свого” і “чужого”. Відома фраза Т. Шевченка стає крилатою недаремно: “І чужого научайтесь, й свого не цурайтесь…” Поєднання власних традицій, знання своєї історії, мови та літератури із надбаннями європейської та світової культури може зробити освічену та культурну людину національно свідомим, але не обмеженим в ерудиції патріотом… Якби тільки сучасні українці, яких кидає у крайнощі (від радикальної прозахідної позиції до шароварщини і хуторянства), краще прислухалися до слів геніального митця, які лунають до нас з глибини минулого і – я так на це сподіваюсь – зрештою будуть-таки почутими!
