І. Грекова Дамський майстер
І. Грекова (Вентцель Єлена Сергєєвна)
Дамський майстер
Перекладач: М. Стеблина
Джерело: З книги: І. Грекова Вдовиний пароплав: Повісті.-К.:Дніпро, 1987
1
З роботи я прийшла втомлена, мов собака. Хлопці – ну, звичайно ж! – грали в шахи. Це якась чоловіча недуга. Я сказала:
– Казна-що! Знову ці безглузді шахи. Доки це триватиме?
На столі було типове свинство. Попільниця розбухла від недопалків. У пивних пляшках повільно здималися й лопалися гігантські бульки.
– Справжнісінькі свині,- мовила я.- Нічого робити, чи що? І це
– Лапу,- улесливо сказав Костя.
– Не буде тобі лапи. Свині, та й годі. Додому приходиш наче в шинок. Хоча б раз прибрали після себе попільницю! Невже я, літня жінка…
– Накажете заперечувати? – спитав Микола.
– Припинити хамство! – крикнула я.
– Лапу,- зажадав Микола.
Усміхатися мені аж ніяк не треба було, проте губи мимоволі роз’їхалися, і я дала йому руку.
– Не ту! – зарепетував, мов навіжений, Микола.- Ліву, ліву!
(Ліва цінується дорожче – на ній родимка).
– А для мене й права хороша, ми люди маленькі,- мовив Костя.
Я дала йому праву.
– Негайно прибрати зі столу! – гримнула я, аби не демобілізовуватися.
Костя, крекчучи, підняв на плече попільницю, Микола заходився витирати стіл якимись штанами.
Я була голодна як вовк.
– Обідали?
– Ні. Тебе чекали.
– А вдома є що-небудь?
– Нічого. Зараз збігаємо.
– Це чортзна-що,- сказала я, розпалюючи себе.- Та невже…
– …ти, жінка похилого віку…- люб’язно підказав Микола.
– Так! Я! Літня жінка! – зарепетувала я.- Так, дідько забирай! Літня жінка! Жінка, яка працює! Вас, дурнів, виховує!
– Але, завважте, яка не виховала,- скромненько докинув Микола.
– Так, на жаль, не виховала! Усе життя нанівець! Ні за цапову душу пропало життя!
– Не метушись, подруго,- миролюбно мовив Костя.
Я взяла пляшку й хотіла кинути на підлогу, проте не кинула.
– Ні, годі з мене цього гармидеру. Поїду від вас. Живіть собі самі.
– Живи і давай жити іншим,- знову рівненьким голоском мовив Микола.
– Годі безглуздих зауважень! Я цілком серйозно кажу. Життя не цирк.
– Як ви сказали? – перепитав Костя.- Життя не цирк? Дозвольте записати.
Він витяг записника, послинив олівця й націлився.
– Життя… самі розумієте… життя… не… цирк…- записав він.
– І взагалі,- урвала я його дуже голосно,- мені все це набридло! Набридло! Вам зрозуміло? Поїду до Новосибірська. Або, ще краще, вийду заміж.
– Ого! – зауважив Костя.- Оце дає!
– А що? Ви вважаєте, я вже ні за кого не можу вийти заміж?
– Лише за приборкувача,- сказав Микола. Тьху, хай йому біс!
Я вийшла і грюкнула дверима.
Молока б випити, чи що. Я відкрила холодильник. Він був порожній і обмерзлий, з одною-однісінькою в’ялою редискою на другій полиці. Не холодильник, а склеп. Ніякого молока, певна річ, не було й близько. А вранці було. “Спороли”, як казала няня.
…Ні, досить з мене, досить, думала я, розчісуючи волосся і люто видираючи цілі пасма. Не можуть двоє молодих ідіотів самі про себе подбати, не кажучи вже, щоб про матір… Подумаєш, “лапу”! Цілуються, а мати голодна. Остобісіло все, остобісіло… І це дурне волосся, ні два, ні півтора – напівдовге, недоглянуте… А скільки сивих волосин з’явилося! І все в якихось безглуздих місцях, за вухами, приміром, не те що в людей, ті сивіють благородно – зі скронь… Безглуздо сивію, бездарно. А ці саморобні буклі на лобі! Сама, стара дурепа, на бігуді накручувала. Спати погано, боляче…
…Не готуватиму їм обід, нехай самі про себе подбають…
А з цим волоссям треба щось робити. Постригтися, чи що? Шкода. Вже зо три роки відрощую, скільки праці пропаде… Ні, годі, пострижуся. “Пострижусь і почну”,- так казав мій тато. Неспокійно жив мій тато, до самісінької смерті все хотів “почати”. “Підстрижусь і почну…”
– Я іду,- сказала я хлопцям.
– Куди? – сігатав Костя.
– Заміж,- відповів Микола.
2
Вулиця була чудова, вся в свіжих краплях недавнього дощу. Листя на липах ясне, новеньке, лаковане, і, сяючи веселкою, котилася поливальна, машина, навіщось поливаючи вже мокрий асфальт. Я купила морозиво і йшла, гризучи твердий, оздоблений трояндою вершечок. Зуби трохи зводило, але мені добре було так обідати – на ходу, морозивом. Щось таке студентське.
Ноги ще не втомлені, весняний день довгий, люди ідуть, квапляться, багато гарненьких, пострижуся й почну.
Ось і перукарня. У величезній вітрині фотографії дівчат, зроблені у масштабі три до одного, кожна натужно оберігає зачіску. Напис: “Тут провадяться всі види обслуговування згідно з чергою”.
Іти то йти. Я потягла високі, важкі двері з вертикальним написом: “До себе”. Всередині пахло солодким одеколоном, паленим волоссям і ще чимось гидким. Сиділо й стояло зо два десятки жінок.
Ой, яка черга! Може, піти? Ні, вирішено, достоюсь.
Я запитала:
– Хто останній?
Кілька голів обернулось до мене і не відповіло.
– Скажіть, будь ласка, хто останній?
– Тут останніх немає,- кинула дотеп смаглявка, із задерикуватим зубом.
– Крайню шукаєте, громадяночко? – запитала літня жінка в блакитних шкарпетках і з сивою мачулою на голові.- Крайня начебто за мною займала, та пішла.
Руки в неї були червоні, натруджені, вони важко лежали між колінами.
– То я за вами буду, можна? А як ви гадаєте, товариші, скільки доведеться чекати?
– Години дві, не менше,- відповіла літня. Решта мовчала. Одна з них, статурна, білява, якось по-лебединому повернувши шию, пройшлася по мені яскраво-синіми очима і одвернулася.
Я, кажуть, не з боязких, але чомусь ніяковію перед жінками. Надто коли їх багато і вони зайняті якоюсь своєю, жіночою справою. Мені завжди здається, що вони збираються мене осуджувати. За що? А за що доведеться. За мій поважний вік (ти ба, красу прийшла наводити!), за окуляри, англійську книжку в сітці. В цій черзі мене зразу потягло до тієї літньої, в шкарпетках. І вона, певно, також запримітила мене. Дві бабусі. Вона посунулася на стільці, даючи мені місце.
– Сідай, чого там. Кажуть, у ногах правди немає.
Я обережно притулилася на самісінькому краєчку.
– Та ти не бійся, всією сідницею сідай. Помістимося, у мене-бо худа. Була, та вся вийшла.
Всілися.
– Хочу шестимісячну зробити,- мовила вона.- Боюся, чоловік перестане любити. Щось до одної молодиці почав вчащати.
– А діти є?
– Сини. Двоє.
– І в мене двоє.
– А чоловік гуляє?
-Немає в мене чоловіка.
Вона помовчала.
– Кому як пощастить,- подумавши, мовила.- У мене хоч і гуляє, та не п’є, а в тебе зовсім немає. Ти все ж таки не полишай надії. Не така вже й стара, і в тілі.
– Я не полишаю,- сказала я.
– Наступний! – крикнув з дверей огрядний майстер у білому халаті, з яскраво-зеленою краваткою.
Чорнява з зубом підскочила й кинулася вперед. Жінки загаласували:
– Не її черга!
– Не пускати!
– Я на шестимісячну,- відбивалась вона.
– Всі на шестимісячну!
– Я теж на шестимісячну! – писнула я.
– Сказано: всі види операцій…
– Згідно з чергою! А це хіба черга?
Черга репетувала і хвилювалась.
– Не хуліганьте, громадяночко,- мовив огрядний.- Усіх обслугуємо, будьте певні.
Чорнява прослизнула в зал. Гамір не припинявся.
– Він живе з нею,- сказала білява, з лебединою шиєю.
– Ну то й що, що живе? Порядку все одно треба дотримуватися. Мало хто з ким живе.
– А от візьмемо книгу скарг…
– Завідуючого…
– Покликати завідуючого!
Сива старенька за бар’єром гардероба заходилася плести. В кабіні каси рожева касирка в білому, аж голубому халаті позіхнула, дістала люстерко і, напружено розтягнувши рота, почала ваксувати товсті вії.
Саме ці вії викликали мій вибух. Несміливості мов і не було. Я підійшла до каси:
– Книгу скарг.
Вона подивилась неприязно:
– А для чого вам книга скарг?
– Не ваша справа. Кожен відвідувач завжди може зажадати книгу скарг.
Черга загула, тепер уже проти мене:
– Тільки що, зразу ж…
– Одну тільки людину пропустили, а вона книгу скарг…
– Вона напише в книгу, а людям неприємності.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)