І. Франко про А. Міцкевича

Привертає увагу балада “Чати”, яка зацікавила І. Франка не тільки підзаголовком Міцкевича “Балада українська”, а й змістом. Козак Наум, якого польський воєвода називає “хамом” (“гу спатіе”), “кодлом мерзенним” і примушує стріляти в коханця дружини, спрямовує постріл у свого звєрхника:

Козак змірив і вцілив, Не чекаючи стрілив, І потрапив в сам лоб воєводу.

М. Рильський у перекладі з незрозумілих причин пом’якшив окремі вислови, які покликані створити певне тло соціальної нерівності. Так, замість образливого

для козака виразу “ріетіе пщдисге”(“гайдуче плем’я”) – І. Франко відповідно переклав як “кодло мерзенне”. Натомість М. Рильський передає нейтральним: “Хлопче, годі балакать!”, хоч у першому випадку зберіг слово “хам”. Такий вибірковий суб’єктивний підхід до відтворення оригіналу шкодить не лише адекватному перекладові, а й самому першотворові, оскільки читач сприймає його, цілковито довірившись інтерпретаторові. Перекладач не повинен ні поліпшувати, ні погіршувати текст, а прагнути передати його засобами рідної мови на рівні рими, ритмомелодики, лексики, евфонії, алітерацій тощо. Проте український читач завдячує Максимові Рильському за один з найкращих перекладів “Пана Тадеуша” серед слов’янських мов, за який у 1949 р. отримав Державну премію. “Я почав (1923 року, здається) свою роботу над перекладом “Пана Тадеуша”, яку вважаю одною з найголовніших справ свого життя і до якої раз у раз повертаюсь для усунення хиб та помилок, для досягнення максимальної художньої вартості”. У перекладацькому доробку Максима Рильського знаходимо й “Кримські сонети”, поему “Конрад Валленрод” та інші твори польського поета.

Тема “І. Франко і А. Міцкевич” широко висвітлена в українському літературознавстві. Це зумовлено передусім тим, що український поет переклав низку творів польського митця: “Господарський вечір” (1895) – два уривки з першої книги “Буря” (1896) – уривок з десятої книги “Пана Тадеуша”, “Геть із моїх очей” (1899), “Ордонова редута”, “Чати”, “Втеча” (1907), повністю “Додаток” до третьої частини “Поминок” (“Дзядів”):”Дорога до Росії”, “Передмістя столиці”, “Петербург”, “Пам’ятник Петра Великого”, “Перегляд війська”, “Олешкевич” (1910); “До другів росіян “(1910), “Нічліг”, “Смерть полковника “(1913), “До альбому Собанської” (1913), “Непевність”, “В день від “їзду із Одеси”, “До матері польки”; “Епілог” до “Пана Тадеуша” (1913). Переважна більшість цих перекладів уміщена в книзі “Шеіка иігата”, що ЇЇ видав І. Франко у 1914 р.

Публікуючи розшуканий анонімний рукопис польської поеми, Іван Франко помилково прийняв її за таку, що належить перу А. Міцкевича, виходячи з того, що у ній йшлося про події, пов’язані з походами хрестоносців з Тевтонського ордену на Схід, тобто перегукувались за змістом із тими, що покладені в основу творів А. Міцкевича “Гражина”та “Конрад Валленрод”. Спираючись саме на цю типологічну історичну подібність, І. Франко приписав її авторство польському поетові. У листі від 23 січня 1914 р. до Владислава Міцкевича (1838- 1926) – сина польського поета, польського і французького публіциста – І. Франко повідомляє, що надіслав йому видану у Львові книгу “Велика втрата”, водночас підкреслюючи свою тверду переконаність у тому, що “такого прекрасного, геніального твору не міг написати ні один інший польський поет, а лише Адам Міцкевич. На жаль, гіпотеза І. Франка була помилковою. Автор поеми досі не відомий.

У журналі “Вестник Европы” (1827, № 6) ним опубліковано “малороссийскую балладу” “Твардовский” як “подражание польской”, тобто “Пані Твардовській” А. Міцкевича. Левко Боровиковський у 1836 р. здійснив сім перекладів кримських сонетів, проте вони не були надруковані. Про своє глибоке розуміння необхідності спільних духовних контактів між українськими й польськими народами перекладач писав того ж року до М. Максимовича: “Я навчився польської мови власне для того, щоб мати можливість принести користь Україні

До першої серйозної спроби відтворити твір Міцкевича українською мовою дослідники відносять переклад сонета “Аккерманські степи”, здійснений харківським романтиком Опанасом Шпигоцьким, який опублікував його в журналі “Вестник Европы” (1830, № 1). Переспівав він також сонет “До Лаури”. Того ж року студент Харківського університету Павло

Науменко переклав баладу “Музика”. Причетним до перекладів із Міцкевича був польськоукраїнський поет, представник “української школи польських романтиків” Тимко (Тиміш) Падура, який надрукував сонет “До Німану” у львівському журналі “Ноітаігозсі” (1836, №27) .

Чимало прислужився справі популяризації поезії А. Міцкевича Олександр Навроцький (1823-1892), член КирилоМефодіївського братства, який активно займався перекладацькою діяльністю. На жаль, більшість його поезій та перекладів залишились у рукописах, частина з яких зберігається в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. З перекладених ним 41 поезій Міцкевича тільки дві – “Ода до юності” і “Фарис” вийшли друком {Львівська газета “Нива”. 1865. № 13, 16).

Першою спробою, хоч і невдалою, перекласти “Пана Тадеуша” українською мовою була публікація Кузьми Волинця (псевдонім Михайла Тризни Яцковського) першої книги поеми у львівському журналі “Правда” (1874). Однак з мовного боку переклад був надмірно насичений вузьковживаними регіоналізмами, що й спонукало видавців припинити його подальшу публікацію.

Іван Гушалевич запропонував переклади сонетів “Аккерманські степи” (“Зоря Галицька”. – 1855. – № 5) та “Буря”(Там само. – 1855. – № 9), мова яких також була сумішшю церковнослов’янізмів, діалектизмів, тобто сумнозвісним “язичієм”. Тому згадані інтерпретації мають лише істориколітературне значення для відтворення генези та процесу перекладацької справи в Україні.

З галицьких популяризаторів творів Міцкевича назвемо ще письменника, священика Івана Озаркевича (1826-1903), який переклав баладу “Повернення батька”, та Павлина Свєнціцького (Стахурського, 1841 – 1876), що виступав у літературі під псевдонімом Павло Свій. Він помістив свої переклади в “Ниві” (“Два сонети”,”До Німана”). Високо оцінює І. Франко перекладацьку діяльність Михайла Старицького, який, на його думку, “майстерно володіє віршованою формою, …є поетом з незаперечним талантом” . Ним перекладено “Сон”, “Чати”, “До Німана”, “Спомин”, “Мазунятко”, “До Сули”. І хоч його інтерпретації ще не позбавлені традиційної українізації тексту на засадах травестійнобурлескного переспіву, все ж вони наближаються до вдалих спроб адекватного відтворення першотвору багатими мовностилістичними засобами української мови.

Не поминув І. Франко у статті питання “впливу” А. Міцкевича на окремі твори Т Шевченка. Деякі сучасні літературознавці намагаються всіляко обминати складну проблему міжлітературних взаємин, надто коли йдеться про “європеїзацію” українського літературного процесу, вважаючи, очевидно, що українська література є самодостатньою, розвивалась ізольовано від інших культур, не перебувала під впливом контактногенетичних зв’язків. Адже мова йде не про вишукування ремінісценцій з іншомовних творів, а про те, що українська література, всупереч різним заборонам та перепонам, у складних соціальнополітичних умовах усе ж ішла в ритмі із загальноєвропейським літературним процесом і перебувала на належному стадійному рівні. Мається на увазі передусім творче сприйняття здобутків інших культур, а не сліпе епігонство чи плагіат.

І. Франко ніколи не боявся зізнатися, що на нього позитивний вплив мали різні письменники, в яких він учився майстерності. Водночас глибоко розумів велику роль перекладацької справи у збагаченні рідної культури. У передмові до збірки “Поеми” зазначав, що “…передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями”. Тому І Франко мав цілковиту слушність, коли писав: “Від цих перших проявів відродження української літератури тягнеться аж до нашого часу, як нитка червона, вплив Міцкевича на поетичну творчість українських поетів”. Аж ніяк не применшуючи самобутньої творчості Т. Шевченка, І. Франко тут же сміливо заявляє, що “вплив Міцкевича на поетичну творчість Шевченка був далеко більший, ніж до цього часу припускають”. Свою тезу підкріплює певними типологічними паралелями на рівні змісту і форми “Причинної”, “Тополі”, “Русалки” Шевченка та “Світязянки”, “Рибки” Міцкевича, про що вже йшлося вище.

Зрозуміло, що джерелом натхнення обох поетів були теми й сюжети, традиційно оспівувані в українському фольклорі, атому тут можна говорити лише про творче використання зі збереженням національних традицій набутку народної творчості. І. Франко має цілковиту слушність, заявляючи, що “зразки і імпульси до своїх політичних поем 1843- 1847 рр. (“Сон”, “Кавказ”, “Суботів”, “Великийльох”) міг він (Шевченко – В. М.) знайти далеко скоріше у Міцкевича в “Дзядах”, “Валленроді”, “Петербурзі”, ніж у будьякого з російський поетів” .