Гуманізм новел В. Стефаника
Про що б не писав Василь Семенович Стефаник, у центрі розповіді завжди виступає людина з її проблемами, думами, переживаннями і прагненнями.
Усі герої Стефаника, як говорив Марко Черемшина, або безнадійно хворі, або безнадійно вбогі, або безнадійно старі, або безнадійно спрацьовані, або безнадійно нещасливі. Справді, багато безнадій у житті його героїв. Але багато й такого, про що не соромно розповісти усьому світові: дивіться, це – мій народ. Він, може, і вбогий, і нещасливий нині, але він є, живе за своїми духовними законами у злагоді з власною
Чи була вона ласкавою до нього, та земля? Пригадаймо, як порається біля неї Іван Дідух із новели “Камінний хрест”. Усе життя своє – довге трудове життя селянина-трудівника – уклав у цю землю Іван. Загнула його робота фізично, але певен він був, що праця усе переможе: “Але доки ні ноги носє, то мус родити хліб!” І зрештою хіба ми любимо землю за щось? Любимо, бо інакше й бути не може. Саме вміння працювати на землі, розуміння її диктували й основи моралі селянина. Цінують люди і працьовитість, і чесність, і порядність, і доброзичливість.
Не випадково ж запросив
Так само мислить і герой оповідання “Сини” Максим. Особисте горе ніби відділило зовні його від людей, але нема у його серці зла. Попри традиційні моральні забобони щодо шлюбу і дітей, мріє він про те, щоб у цьому світі залишилося дитя від його синів. Хай хто скаже, що грішне таке позашлюбне кохання, але для нього головне не це. По-іншому розуміє він цінність і сенс життя тепер, коли він старий і самотній. Головне – то саме життя, найвища цінність на землі.
Читаючи новели В. Стефаника, припадаєш до чистої криниці народної моралі, пройнятої любов’ю до людини, пошаною до всього живого на землі.