ГРІН, Грем
(1904 – 1991)
ГРІН, Грем (Greene, Graham – 02.10.1904, Лондон – 03.04.1991, побл. Веве, Швейцарія) – англійський письменник.
Син директора школи, Грін навчався в Оксфорді. Займався журналістикою, багато подорожував, певний час в
Роки Другої світової війни був зв’язаний з британськими розвідувальними службами. Його другом був Кім Філбі, відомий англійський розвідник, котрий працював на колишній СРСР. У 1926 р. у зв’язку з одруженням Грін прийняв католицтво, але ортодоксальним послідовником католицької доктрини не став. Деякі його книжки опинилися
Грін називав себе людиною віри і водночас людиною сумніву. У сумніві він убачав стимул розвитку, руху вперед. Люди та ідеології з претензією на абсолютну повноту були для нього чужими. Невипадково при повторному хрещенні за католицьким обрядом він вибрав собі ім’я Томас, але не на честь Фоми Аквінського, а на честь Фоми Невіруючого. До кінця життя – він помер у віці 86 років – Грін зберіг жвавість. З юнацькою легкістю він кидався в гарячі точки планети – недаремно в літературознавстві утверджувалося поняття “Грінландії” – країни Гріна, координати якої у різний час проходили через В’єтнам, Кубу, Нікарагуа. Сам він, утім, не любив цього означення, оскільки, як йому здавалося, воно наштовхує на думку про вигадану країну, а він писав про те, що відбувалося тут, на цій землі, і що він бачив на власні очі. Проте у Гріна був і постійний дім – у середземноморському місті Антибі, де він мешкав з 1966 р. Дім цей – траплялося – зазнавав нападів з боку екстремістськи налаштованих молодчиків, але Грін зоставався спокійним – з мудрою старечою іронією він зазначав, що є надто політичною постаттю навіть для мафіозних структур, щоби боятися за своє життя.
Як високоосвічена людина, Грін добре знав не лише рідну англійську, а й світову літературу. Любив В. Шекспіра, він зізнавався, що перечитав усі його твори в роки Другої світової війни, але не був схильним як людина сумніву навіть з нього творити ідеал. Серед сучасників віддавав перевагу І. Во, хоча й не приймав його ортодоксального католицизму.
Свої твори він поділяв на “розважальні історії” та “серйозні романи”. До першої групи поряд з явно детективними романами на зразок “Поїзд їде в Стамбул” (“lstanboul Train”, 1932) він відносив, наприклад, і такий яскравий роман з рисами політичного памфлету, як “Наш резидент у Гавані” (“Our Man in Havana”, 1958). До другої групи – всі свої найвідоміші романи, починаючи з “Людини всередині” (1929) і закінчуючи романом “Капітан і ворог”(1988), написанім по слідах того, що він побачив у Нікарагуа під час останньої зі своїх поїздок.
Свою творчу діяльність Грін розпочав у 1925 p., видавши збірку віршів, не достатньо сильних, щоб привернути увагу серйозної критики та читацької аудиторії. Вже з другої половини 20-х років він звернувся до прози – аж ніяк не “покірної” під його пером. Услід за згаданим вже романом “Людина всередині” вийшли друком романи “Це поле битви” (“It’s a Battlefield”, 1934) і “Мене створила Англія” (“England Made Me”, 1935). Але лише з появою “Брайтонської цукерки” (“Brighton Rock”, 1938), роману, у якому йдеться про важку долю підлітка, зв’язаного зі злочинним світом, він став тим письменником, про якого заговорили всерйоз.
Наступні його романи свідчать про швидкий і могутній розквіт його таланту. У 1940 р. вийшов друком його роман “Сила і слава” (“The Power and the Glory”) – один із безперечних його шедеврів. В основі сюжетного конфлікту цього роману – дія його відбувається в Мексиці в перші пореволюційні роки – зіткнення двох ідей, двох вір – традиційної, християнської, носіями якої є католицький священик, відомий серед народу як “питущий падре”, і революційної, втіленням якої є аскетично бездоганний Лейтенант. Священика, аж ніяк не схожого на ідеального апостола Христової віри, – окрім усього іншого, він має в одному із селищ позашлюбну дочку, маленьку, озлоблену на життя істоту, – підтримують прості люди за його доброту. Він відгукується на поклик тих, хто потребує його допомоги і розради, навіть коли католицькі священики були вигнані із країни, залишаючись у ній, він піддає себе смертельній небезпеці. Лейтенант, який женеться за ним, – фанатик нової віри. Він ладен оточити країну “залізною стіною, щоб відмежуватися від усього, що нагадує про минуле”. Хоча він ставиться до священика з повагою як до гідного ідейного супротивника, але все ж таки засуджує його до розстрілу і виконує свій присуд. “Народна думка” виявляється, проте, не на боці Лейтенанта – у фінальній сцені Хлопчик, підтверджуючи відомий євангельський вислів “устами немовляти говорить істина”, плює на револьвер Лейтенанта.
Повоєнний цикл творів відкриває роман “Суть справи” (“The Heart of the Matter”) – поліцейський Скобі розплачується в ньому самогубством за здійснений ним аморальний вчинок. Так у центрі уваги письменника у цей новий період постає моральна проблематика. Вона фактично висувається на передній план і в усіх наступних його романах. Головне питання, яке він ставить і вирішує в них, – це питання про те, що є людина і до яких пір вона залишається людиною. За якою межею розпочинається її моральне падіння?
Найвідомішими романами Гріна, написаними у 50-80-х pp., є “Тихий американець” (“The Quiet American”, 1955), “Кінець кохання” (“The End of the Affair”, 1955), “Наш резидент у Гавані”, “Ціною втрати”(“Burnt Out Case”, 1961), “Комедіанти” (“The Comedians”, 1966), “Подорож з тітонькою” (“Travels wiht My Aunt”, 1969), “Почесний консул” (“The Honorary Consul”, 1973), “Доктор Фішер із Женеви, або Вечеря з бомбою” (“Doctor Fisher of Geneva, or The Bomb Party”, 1980), “Монсеньйор Кіхот” (“Monseniour Quixote”, 1982), “Знайомство з генералом” (“Getting to Know the General: the Story of Involvement”, 1984) і, нарешті, уже названий роман “Капітан і ворог” (“Captain and the Enemy”).
Окрім того, він написав дві частини автобіографії – “Частина життя” (“A Sort of Life”, 1971) і “Шлях порятунку” (“Ways of Escape”, 1980), публіцистичну книгу – “Подорож без карти” (“Journey Wichout Maps”, 1936), у якій ішлося про подорож в Ліберію; створив на основі мексиканських вражень “Дороги беззаконня” (“The Lawless Roads”, 1939) – ця книга передувала роману “Сила і слава”, і “В пошуках характеру. Два африканські щоденники” (“In Search of a Character. Two African Journals”, 1961); а також значну кількість есе про літературу та кіно (“Collected Essays”, 1969; “The Pleasure Dome: Collected Film Criticism”, 1974) та інші видання.
У кожному із названих вище романів Грін місцем дії є один із регіонів планети, де на даний момент особливо загострюється соціально-політична ситуація, де ведеться боротьба за соціальну справедливість і національну незалежність проти тиранічних диктаторських режимів. Усі вони тією чи іншою мірою містять риси політичного детективу, але всі вони так само глибоко і тонко психологічні. Всім їм притаманна іронія, іноді відкрита, яка переростає в сарказм, іноді стриманіша. І всі вони – незалежно від трагічних чи щасливих розв’язок – однаково проникнуті безмежною людською печаллю, не позбавленої, втім, нотки надії. “Розповісти про печаль значно легше, аніж розповісти про радість”, – зізнається Грін від імені героя роману “Кінець кохання”. Не менш багатозначні слова він вкладає у фіналі роману і в уста героїні: “Ти не бійся, – сказала вона, – кохання не закінчується…” Кохання, яке не закінчується, яке не може вичерпатися в людському серці і виявляється найчастіше тією гілочкою надії, яка неодмінно зеленіє у фіналі сумних і часто трагічних романів Гріна.
Найвідоміший у нас і, мабуть, занадто політизований критикою роман “Тихий американець ” побудований як своєрідне розслідування вбивства американця Пайла, який приїхав у В’єтнам начебто з місією гуманітарної допомоги, але який насправді займався підривною терористичною діяльністю. У причетності до його ліквідації, здійсненої в’єтнамськими патріотами, підозрюють англійського журналіста Фаулера, від імені якого ведеться розповідь. Він і справді причетний до цієї акції. І керують ним не ревнощі, хоча Пайл фактично відбив його дівчину зі старої місцевої еліти – Фуонг, пообіцявши одружитися з нею. “Це ім’я, – пояснює Фаулер, – означало Фенікс, хоча ніщо в наші дні не схоже на казку і не відроджується з попелу”. Керує ним обурення тією цинічною жорстокістю, яка приховувалася за зовнішньою м’якістю та привітністю Пайла. Коли від однієї з його пластикових бомб гине дитина (“Я ж бо бачив труп цієї дитини”, – скаже Г. на одному з пізніх своїх інтерв’ю), Фаулер не витримує: він вирішує покласти кінець “діяльності” Пайла. Довести його причетність до акції ліквідації Пайла так і не вдається. А оскільки він отримав нарешті згоду дружини на розлучення, то міг запропонувати тепер Фуонг не лише серце, а й руку. Але щастя його отруєне печаллю: “Після його (Пайла – М. В.) смерті все пішло у мене гладко. Але як би я хотів, щоб існував той, кому я міг би висловити всю свою гіркоту,” – цією гіркою нотою завершує він свою розповідь.
У романі “Наш резидент у Гавані”, не позбавленому навіть рис буфонади, Грін змальовує безсторонній портрет англійської розвідувальної служби, з якою він був особисто знайомий. Занепокоєна розвитком революційних подій на Кубі, англійська розвідка намагається створити там агентурну сітку. Її представник Готорн вербує як агента мирного обивателя, продавця пилососів Вормолда, який мріє лише про те, щоб назбирати грошей на посаг дочки, яку він виховує без матері, та повернутися в Англію. Проте, ставши агентом за номером 59200/5, він змушений якось виправдовувати це звання та отримувати аванси. Під маркою планів укріплення, яке кубинські повстанці мовбито будують в горах, він посилає в центр зняті ним проекції… деталей пилососів. Певний час його донесення сприймають серйозно і навіть присилають секретаря, немолоду жінку з невлаштованою долею, Беатрису, і радиста. Врешті-решт, після низки пригод, комічних і трагічних, у яких не обійшлося без людських жертв, Вормолда з дочкою та “штатом співробітників” відкликають в Англію. З розвідки його, звичайно, проганяють, зберігаючи веселу міну при поганій грі: “І вони все ж дають мені КБІ (орден Кавалера Британської Імперії)?” – з подивом запитує Беатрису Волмолд. Він несе в собі водночас і ліричну ноту: справжньою нагородою Вормолда стає Беатриса, яка змогла завоювати його кохання і прихильність його дочки Міллі.
Романи “Комедіанти” і “Почесний консул”, а серед пізніх – “Капітан і ворог” відобразили неприйняття Гріном диктаторських режимів у країнах Латинської Америки. У “Комедіантах” це режим Дювальє на Гаїті, підтримуваний з допомогою воєнізованої поліції тонтон-макутів, – режим, проти якого активно виступають не лише комуністи (наприклад, Мажено), а й люди з більш поміркованими поглядами.
У “Почесному консулі” – це режим Стреснера в Парагваї. Чарлі Фортнум, літня, незлоблива і цілком аполітична людина, почесний консул Великобританії в одній з губерній Аргентини, став заручником групи людей, які домагаються визволення десяти в’язнів режиму в Парагваї. У цій ситуації він починає усвідомлювати те, що відбувається. На його очах парашутисти полковника Переса, прибічника Огреснера, вбивають Едуарда Іларра, звинувачуючи в цьому католицького священика Ріваса, який очолює групу опозиціонерів. В особі Ріваса Грін змальовує тип, який значно відрізняється від “питущого падре”, – він вже не задовольняється словом, а бере до рук зброю, щоб з її допомогою захищати свої позиції. Повернувшись додому до дружини, яка зраджувала йому з Ілларом і вагітна від нього, прозрілий Чарлі Фортнум, знаючи про це, особисто пропонує Кларі назвати майбутню дитину іменем батька. Ця ще ненароджена дитина, пагінець, який ще не пробився крізь грунт, символізує ту гілочку надії, те довір’я до майбутнього, яке повсякчас освітлює зсередини романи Гріна.
Заради такого ж паростка майбутнього гине Анна-Луїза, дочка доктора Фішера з Женеви (див. однойменний роман). Звернувши з альпійської лижні, на якій несподівано з’явилася дитина, вона гине, вдарившись у дерево. Водночас її батько, втомившись знущатися над своїм оточенням “жаб”-нелюдів, які жадібно тягнуться до його грошей, вдається врешті-решт до самогубства.
У своїх книгах Грін віддає належну повагу людям героїчного характеру. Складну психологію подвійного агента він розкриває в романі “Людський фактор”. Герой його Моріс Касл, опинившись під загрозою викриття та арешту, проявляючи неабияку силу волі, щоб утекти самому і вивести з-під удару дружину та сина. У фіналі роману він уже в цілковитій безпеці, у Москві. Водночас книжка Гріна “Знайомство з генералом. Історія ангажованості” є фактично біографією державного і воєнного діяча Панами О. Торріхоса (1929-1981), який боровся за незалежність проти експансіоністської політики США.
Але, можливо, найдивовижнішою з-поміж останніх книг Гріна є його “іспанський роман” “Монсеньйор Кіхот”. У цьому романі мовби оживає ситуація безсмертного роману М. де Сервантеса. Монсеньйор Кіхот, старий єпископ з Ламанчі та переможений на останніх виборах мер селища Ель Тобосо комуніст Санкас, якого єпископ уперто йменує Санчо, мандрують дорогами Іспанії в пошуках правди та справедливості на старій машині, названій “Росинантом”. При цьому вони відчайдушно сперечаються один з одним, в чомусь явно розходячись, а в чомусь знаходячи спільну думку. Обстріляні жандармами, які видалися їм злочинцями, вони обидва поранені, – новоявлений Дон Кіхот помирає на руках свого вірного Санчо. Цим романом Грін ще раз підтвердив свою відданість традиції великої англійської літератури, в якій тема донкіхотства як дивацької личини добра є однією з лейтмотивів: вона бере свій початок від авторів XVIII ст. – Г. Філдінга, Т. Дж. Смолетта, Л. Стерна – через XIX століття, через діккенсівські персонажі на зразок містера Пік-віка, до століття XX, до романів, п’єс і віршів Д. Голсуорсі з їхніми кіхотичними алюзіями і до самого Гріна.
Українською мовою окремі твори Гріна переклали І. Коваленко, П. Шарандак, Т. Шевля та ін.
М. Воропанова
(2 votes, average: 3.00 out of 5)