Гори, цвіте!

У затінку крислатого дуба відпочивав юнак. Неподалік, у траві, біля впольованої сарни, вляглися вірні мисливські пси, теж відпочивали. На ту пору якраз проходила тут золотокоса Афродіта, богиня кохання. Поглянула Афродіта на юнака і застигла, вражена: такого красеня вона не бачила досі навіть серед богів-олімпійців. І світлочола богиня, яка звикла дарувати іншим трепетну квітку кохання, цього разу закохалася сама. Обранця її звали Адонісом, він був сином кіпрського царя. Відтоді Афродіта майже ніколи не розлучалася з Адонісом.

Та одного

разу, коли Афродіти не було поруч, Адонісові собаки виполохали величезного вепра. Запальний мисливець зі списом у руках кинувся навперейми розлюченому звірові. І тут сталося невиправне: вепр несподівано сам кинувся на мисливця і величезними іклами своїми смертельно поранив його. У невимовній скорботі пішла Афродіта в гори шукати тіло свого коханого. Довго невтішно ридала вона над загиблим. І печаль її була такою великою, що перетворила Адонісову кров на квіти. Так збереглася назавжди пам’ять про прекрасного юнака.

Повелитель богів всемогутній Зевс змилувався над богинею кохання. Він наказав Аїдові – цареві

печального підземного царства померлих – щороку відпускати Адоніса на землю. І відтак півроку Адоніс лишається в похмурому царстві тіней, а півроку живе на землі з Афродітою. І кожного разу, коли він повертається на землю, ласкаво гріє сонце, барвисто розквітає природа у весняному святковому вирі. 1 найяскравіше пломеніє на цьому ранньому святі природи квітка адоніс – сонцесяйний горицвіт.

Схожі міфи зустрічаються в багатьох народів світу. Культ Адоніса – божества рослинності й родючості – виник у фінікійців. Потім його перейняли вавилоняни, перси, греки. Подібне свято було й у слов’ян – наших предків

Нашу розповідь можна було б почати так: жили собі дід та баба. Дід сіяв пшеницю і всяку пашницю, та рибу ловив, та дрова рубав, а баба город порала, корову доїла та вареники варила. А ще біля хати розводила силу-силенну квітів: і червоні півонії, і кручені паничі, і зірчасті айстри, і ще всякі-превсякі. Прийде неділя – посідають старенькі та й милуються квітами не намилуються. Дітей своїх не мали, то квіти їм утіхою були.

Та. от минули роки. Дід ще більше постарів, знесилів, а баба вже й померла. Журиться старий: дружини немає, і квіти без її ласкавих рук переводяться – зовсім самотній лишається. Коли це якось навесні бачить: біля хати щось буйно зазеленіло, а потім зацвіло синьо-синьо. Дивується дід: зроду таких квітів не бачив. Не впадав коло них, не доглядав, а вони цвітуть. Наступної весни ще густіше закущилися, ще яскравіше засиніли. І зрозумів старий: це дружина вість посилає, щоб утішити його, звеселити. Розповів про це сусідам, а заодно й квітами тими поділився. Відтоді й оселилися у квітниках півники. Догляду їм особливого не треба, до грунту теж невибагливі. Зате кожної весни звеселяють зір щирою синьою усмішкою.

А можна й так розповісти. Одного разу нахилилася веселка до річки, щоб води набрати. Аж тут чує: соловейко на калині тьохкає-заливається. Заслухалася, замріялась, та й незчулася, як загубила трохи своїх кольорів. Упали ті кольори додолу й перетворилися на

Тому-то веселка у травні завжди над квітниками повисає, півників вишукує. Та хіба визбирає, коли їх стільки наросло?!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Гори, цвіте!

Categories: Твори з української літератури

Links