Гончар Олесь Терентійович Людині гімн
Можна уявити, з якою любов’ю й надією слухав колись у Чернігові Коцюбинський юного Тичину, його ранні поезії. Був то тільки поетичний заспів, схвильована проба голосу, але скільки в тому голосі було свіжості й природного чару! Яке глибоке чулося почуття, трепетний неспокій і поривання!
Смертельно хворий учитель, благословляючи юного поета, мовби передавав йому естафету творчості, сонячної і гуманної. І хіба не справдились ці великі сподівання, з якими проводжав Коцюбинський чернігівського юнака в далеку й нелегку творчу дорогу?!
Своє
Великі події народжують великих співців. Для Тичини такою подією була революція. Дні повалення старого світу й народження нової, соціалістичної ери стали для молодого поета, для людини з чулою і вразливою душею днями творчого буяння. Пружний вітер революції, це він наповнив високі вітрила його поезії, дав їй крила й розгін. Після найніжніших акварельних
“Йду в простори я, чулий, тривожний”,- писав Тичина напередодні революції. Таким ввійшов він і в гущу революційних подій, під небо, озагравлене полум’ям народних повстань. Поет не тільки натхненно вітав красу нового дня, його поезія давала глибоке й самобутнє осмислення революційної творчості народних мас. Той оптимістичний дух, яким поезія Тичини пройнята,- це оптимізм самого народу, владного творця історії.
Кровний зв’язок з народом забезпечив вільний і всебічний розвиток великого природного хисту митця і як наслідок – наша поезія збагатилася такими творами, що їх ми з цілковитим правом називаємо радянською класикою. Тільки поет, який усіма своїми нервами почував себе органічною частиною народу, його голосом, його правдивими вустами, міг у часи лихоліття від імені народу сказати горді й мудрі слова: Я єсть народ, якого Правди сила
Ніким звойована ще не була!
Яка біда мене, яка чума косила! –
А сила знову розцвіла.
Відомо, що багато поетичних висловів з поезії Павла Тичини стало крилатими в народі, протягом років живуть вони у мові сучасників. “Партія веде!”- каже поет в тридцятих роках, і це стає кличем не лише інтелігенції, яка твердо зв’язала свою долю з комунізмом, у цьому слові поета всі радянські люди знаходять вияв своїх думок, переконань і устремлінь. Поет оспівує “чуття єдиної родини”, і ця хвала братерству народів мовби по-новому освітлює ленінську правду нашого життя, і вхо-дить до серця кожному, бо кожна радянська людина знаходить у собі це чуття.
Багато писали й ще багато писатимуть про віртуозну поетичну техніку Тичини. Ось уже справді де праця переростає у красу! Ось уже хто знає, якою ціною добуваються оті грами “поетичного радію”, що про нього так часто чуємо серед поетів, і який, на жаль, далеко не завжди з’являється в нашій поезії в чистому вигляді, без руди.
Молодий поет (та й чи тільки поет!), якщо він не ледачий думкою, якщо він свідомий своєї високої місії в літературі, не може пройти повз величезний творчий досвід Павла Тичини. Кожен з літераторів, хто не безнадійно зав’яз у примітивах, хто хоче зростати, хто прагне широких обріїв, має чого повчитися в цього невпокійливого майстра.
Тичина – непримиренець до будь-якого штампу й шаблону. Тичина – це шукання й шукання, праця й вимогливість, і, нарешті, вміння з безлічі напливаючих образів, відібрати найсвіжіший, наймісткіший, у якому читача вразить і новизна форми, і глибокий поетичний синтез дійсності. Реалістична правда поетичних образів Павла Тичини нерідко сягає узагальнюючої сили символу, і цим рівняється до вічної, нев’янучої в своїй красі народної поезії.
Поезія Тичини дістала серед сучасників гідне визнання.
…Пригадалось: у Празі старий професор Карлового університету показав книжечку поезій Павла Тичини в перекладі на чеську мову ще десь у двадцятих роках. Чудове видання! З гравюрними тополями на обкладинці, з живим, матеріально-відчутним вітром з України… Який же то могутній і прекрасний вітер, що аж сюди, в далекий край доніс слово нашого народу, героїку революції, правду нашого буремного життя.
– Пишайтесь,- сказав тоді празький професор. – Ця книжечка вашого поета варта стояти в ряду найкращих книг світової лірики.
Так, ми пишаємось нашим поетом, співцем нової доби. Невтомний поборник дружби народів, він дорогий мільйонам людей нашої багатомовної Радянської Вітчизни.
У передсмертних записках Муси Джаліля, де він нотував свої останні думки в Моабітській в’язниці і, згадуючи найдорожчих йому людей, вітав їх із свого тюремного безсмертя,- серед кількох імен названо й ім’я Павла Тичини.
Такий він для друзів, для живих і полеглих. Така його поезія – натхненне слово одного з найславетніших співців сучасності.
“Людині гімн, Людині, а не богу!” – закликав колись поет у роки своєї молодості, і вся його поезія становить собою цей прекрасний гуманістичний гімн Людині-творцеві, людині, що всією душею поривається в майбуття.
1961.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)