Гончар Олесь Терентійович Крапля крові
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Людське життя. Воно як свічка: дмухнув вітер, і – вгасла. Тільки ж одна од першої до останньої хвилини присвічувала людям до праці, побіля неї майстрували колиску, розчісували косу, писали вірші. Інша підпалила сусідові стріху. А ще інша – прокуріла десь у глухім кутку і здиміла, не віддавши нікому жодного променя.
Та найболючіше, коли вона гасне, ледве встигнувши розгорітись. Як ось ця.
Прокіп Гордійович потер рукою чоло, немов намагаючись відігнати сувору думу. Але від неї немога відчепитись. Вона вросла в серце
“То, може. ти сьогодні пошкодував тієї крихітки?”
І знову те питання. Напевне, він так і не розв’яже його до кінця життя. Либонь, так. Бо хто знає, де та грань, за котрою – безсилля людського мозку, де грань між подоланим і нездоланним? Так, він сьогодні знову пройшов по ній і не втримався. Хоч. нічого не пошкодував. І це – не заспокоєння. Цим не вибрати гіркоту з душі.
Прокіп Гордійович і далі сидів непорушне, важко
Цієї миті він був би вельми зручною моделлю для художника-різьбяра. Круте надбрів’я, великий, прямий ніс, суворо стиснені губи. Глибока риска навскіс від рота, зморшки на чолі.
Крізь каштановий намет за вікном пробився пучок променів, заплутався в буйній, обпаленій життєвими блискавицями чуприні, затріпотів срібним вогником.
В густій тиші кабінету надто голосно цокав маленький годинник на столі, знову й знову навертаючи думки в одну колію.
Так, пружину цього годинника завела інша рука, а час він рахує вже лише йому, професорові хірургії Прокопу Гордіновичу Холоду. Прокіп Гордійович ніби знову бачить, як поріг кабінету переступає молодий худорлявий хлопець в лікарняній піжамі. На щоках його – дві круглі, мов у дівчини, ямочки, очі великі, довірливі. В руці тримає годинника, крутить з ніяковості головку вже й так до кінця заведеної пружини. На його обличчі – посмішка, готова злякано спурхнути або ж бурхнути полум’ям. І прізвище в хлопця ніби зумисно до оцих ямочок і рум’янця, – Соловейко. Вадим Соловейко.
– Професоре. Ви пробачте. Хто мені робитиме операцію?
Холода не здивували ані ці відвідини, ані це запитання.
– Маю робити я.
– А це. – посмішка стала вкрай ніяковою, вона ледве трималася на вустах, – дуже небезпечно?
– Бачите. Сідайте сюди. Все безпечно й небезпечно.
– Ні, не те. – перепинив Вадим. – Я. Ну, як би вам. Та от. Ви, звичайно, не повірите. Подумаєте, що там він. Але. Я інженер, фізик. Я розрахував апарат, яким можна просвічувати металеві предмети. Ну, скажімо, рейки. Апарат зовсім відмінної од попередніх конструкцій. Ультразвуковий. Ми з хлопцями вже конструюємо його. То. Якщо небезпечно. Щоб відкласти операцію. Адже я знаю – прочитав усе по своїй хворобі, один день чи місяць для неї важать однаково. Ми б скінчили. Й тоді вже.
– Ультразвуковий?. Просвічувати? Прокіп Гордійович склав на купу папери, посунув на край столу.
– Щодо операції. Хто може достеменно сказати: важить чи не важить. Така склалася думка. Хоч взагалі майже всі хвороби прогресують з часом. Апарат. – живе зацікавлення тріпотіло вогником в його мінливих темно-сірих очах. – Ви знаєте, отакий збіг. Я теж морокую над чимсь подібним. Тільки мені – просвічувати не сталь, а значно м’якіше. А може, й твердіше. Людей. Ну ж, ну. Цікаво, від чого ви танцюєте. В мене поки що найскладніше – електрод.
І Холод, і Соловейко забули, що звело іх в цьому кабінеті. В’язали розмову, аж поки за вікном, у небі, не зайнялася вечорова зірка.
Вадим першим помітив її, вказав за вікно:
– Моя зірка. А може, наша? – і посміхнувся.
Ця зірка щовечора заглядає до кабінету Прокопа Гордійовича, моргає йому на спочинок. Зараз Холоду спало на думку, що зоря так само займеться й сьогодні, і завтра, й позавтра. Займеться зоря.
А може, й вона вже давно згасла і крізь світи променить тільки її світло. Згасла зоря. Згасло людське життя. Людини теж уже нема, а ми говоримо: вона серед нас. Погасла зірка розіллється світлом по інших планетах. Людина лишається серед живих своєю лагідністю і добротою, любов’ю і ненавистю. Щоправда, декотрі прагнуть вкарбуватися пам’ятником, злою, нав’язаною іншим, волею, але те – тлінніше за перше. Так ніщо не зникає в безкрайому світі. І Соловейко незримо житиме в близьких людях своєю посмішкою, своїм, може, й невиказаним коханням, своєю, нехай ще невеликою, працею. А в Прокопові Гордійовичу його життя проросло думкою. Про апарат. Отим, що лишилося в пам’яті з Соловейкової розповіді.
Холод впіймав себе на таких думках, зітхнув. Це вже, мабуть, роки. Раніше він думав інакше. Простіше: операція. Смерть. Виграв чи програв. Хоч гіркоту в душі ніс таку саму.
Прокопу Гордійовичу гризота ще й тому, що мимоволі сказав хлопцеві неправду. Йому довелося робити по швидкій допомозі іншу операцію, рятувати жінку, матір, на котру чекало дома троє дітей. Оперувала молодого інженера його помічник, доцент Золотар. Прокіп Гордійович прийшов, коли життя Соловейка вже неухильно падало по той бік не видимої, але відчутної лікарями грані. Але, напевне, й він би нічого не зробив. Все виявилося складнішим, ніж показали аналізи, ніж навіть гадали вони, лікарі.
Холодові думки урвалися зненацька.
Розчахнулися, ніби в них вдарили міцним дубовим тараном, двері, затремтіла, розсипалась на друзки тиша кабінету. А її й далі трощив високий, дзвінкий з радості, голос:
– Вікторія, Прокопе. Вікторія!
Чоловік, котрий вбіг до кабінету, зштовхнув Холода з стільця, вхопив попід силу, підняв і закрутив довкола себе, аж папірці сполоханою голубиною зграйкою спурхнули з столу і розлетілися по підлозі.
Холод обережно, але рішуче визволився з цупких рук. Чоловік ще ступив слідом, відтак втомлено махнув рукою.
Від Прокопа Гордійовича був нижчим мало не на голову, але – міцний, кремезний. На здоровім виду палахкотливими рум’янцями – радість. Він бурхав нею, клекотів, готовий щедро розплескати її на всіх, а найперше – на Холода.
– Ух. Мало не підірвався, – сказав захекано. – Важенний ти став, набираєш кілограми. А пам’ятаєш, як ногу вивихнув і я тебе від озера до гуртожитку тербичив? Півтора кілометра. – Він уже визбирав папірці, але й далі збуджено кружляв по кабінету, потирав руки. Вони в нього – білі, чутливі, справжні руки лікаря. І рухи їх – легкі, красиві, здавалося, він розгладжує оксамит. – Розумієш – циганка. Отакенна! Через праве передсердя, – мовив уже тихіше, бо упіймав щось в нашорошеній тиші кабінету, в Холодовій постаті. Запитав стурбовано:
– Щось сталося? Може, отой хлопець, фізик?. Прокіп Гордійович ствердив Біланів здогад ледь вловимим порухом повіків.
Іншого разу він би сам застусав Олександра. Адже в
Того – незміряна радість. Сьогодні Білан зробив першу
Операцію на серці. Операцію, котрої прагнув і на котру не
Зважувався багато років.
– Так. – Холод міцно потиснув рукою за плече Білана. – Так.
– Що ж у нього?
– Тромб. Ще мені довелося по швидкій допомозі. Варвара Іванівна робила. Ти знаєш, скільки вона таких операцій. Але не стало і її сил. Я вперше побачив, як у неї тремтіли руки. Навіть затискувач не на венозну судину, а на нервовий пучок наклала. Я саме підійшов.
– Що ж. Прокопе, – по довгій мовчанці тихо мовив Олександр Кіндратович. – Ви зробили все, що могли. Сумління твоє не мусить квилити. І. не починати ж нам тієї розмови. Пам’ятаєш мою першу невдалу операцію? Хотів я покинути. Ти мене вмовив. Ще й бачиш – прийшов до сьогоднішнього дня. Ти розумієш, рентген показав, що голка.
Несамохіть Білан знову розповідав про свою операцію. Про страхи, про вагання, про ту, найвищу, майже жахну мить, коли йому здавалося, що з його пальців випорскує людське життя. Він знову серцем виболівав операцію.
– Ти. не слухаєш, – нараз зупинився, нерішуче торсонув Холод” за рукав. Потім щось згадав, поглянув на годинника, котрий лежав на столі. – Прокопе, ми вже запізнюємося.
Різко, пронизливо загув за вікном, унизу, високою трубою завод, і гук той, здалося Прокопові Гордійовичу, всвердлився в низьку тугу хмару. Цей свердлячий звук пробудив його.
– Запізнюємося?
– А так. Вибирати ж маємо. Тебе.
Холод справді забув за те. Всі думки з голови витисла чорна жалоба. Тільки зараз Прокіп Гордійович пригадав, що сьогодні мали відбутися вибори голови Хірургічного товариства республіки. Знав він і те, кого порекомендовано на цю посаду. Такі таємниці найперше влітають у вуха тих, хто б мусив довідуватись про них останнім. Звичайно, виповів її йому Олександр. І Холод тоді перед ним не крився, що прийме її без вагання. А тепер. Кажучи правду, тепер йому було майже байдуже.
– Гаразд. Я тільки мушу. Запис на останню сторінку. В історію хвороби.
– Напише асистент чи Варвара Іванівна.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)