Гончар Олесь Терентійович Циклон

ЧАСТИНА ПЕРША І

У бетонних буреломах все узбережжя. Велетень якийсь, Геракл XX віку, бився тут з морем, і зосталось побойовище: багатотонне груддя залізобетону, як після бомбування, лежить вподовж берега в руїнному хаосі. Незадовго перед цим пройшов – циклон, кілька днів лютував шторм ураганної сили і такого оце накоїв. Ще й ми, прибувши сюди, застали розмови про хвилі, що їх гнало заввишки з триповерховий будинок, про баркаси, що пропали безслідно. Гороїжиться берег. Де все було муроване та впорядковане, стояло в білій геометрії балюстрад

та альтанок, зараз на кілометри тягнеться поруйноване, захаращене камінням пустирище. Все ніби в уламках скель, що звалилися з гір. В голову не кладеться, що все це лише робота моря – без тротилу, без динаміту. Поміж бетонової грубої сіризни контрастом біліють рештки потрощених сходів якихось, аіби античних, перилець та обличкувань з красивого білого каменю. З хаосу брил стирчать покручені. рейки, іржаве погнуте пруття. Стихія тут показала себе. Важко повірити, що здатна на таке всьоточнавсього лагідна сила води.

Лише коли застугонить увесь берег і почне від ударів здригатися вночі наш будинок, а вранці

побачиш, як все узбережжя кипить білопінними бурунами, вирує і аж сліпить, і вали; накочуючись, з розгону розбивають себе об груддя бетону, і стріляють бризки та водяна пороша аж до нас, на другий поверх, – отоді повіриш! Повіриш, що лагідна хвиля здатна ставати силою грізною, що, збурену, її ні в який бетон не закуєш.

Навстріч узбережжю море котить литво бурунів. Весніє вже; цвіте по підгір’ю мигдаль, але весна холодна, з вітрами, з дощами, і шторми б’ють майже день крізь день.

Увечері з Сергієм-оператором подовгу сидимо на балконі. На ійших балконах нікого: готельчик напівпорожній – не сезон, вітер гуляє по коридорах. Крім нас, лише футбольна команда на першому поверсі, та й та вже спить: товариш режим повкладав хлопців.

Стугонить узбережжя. Буває, вдень море на якусь годину пригамується, перепочине, а під вечір, зібравшися з силами, – знов за роботу! З темряви накочуються вали ще грізніші, ніж удень. Гуркочуть з канонадним гуркотом. По той бік затоки вигинається впродовж берега рядок вогнів рибальського селища. Раз у раз у повітря – між нами й селищем – злітають цілі хмари води – чорні вибухи нічної стихії. На мить вони затуляють від нас той далекий разочок рибальських вогнів, які потім знову з’являються, коли вибухла вода опаде.

Декорація світу досить похмура. Море, що б’є та б’є. Зрідка звідкись прожектор у море сягне, в розшаленілі безвісті темряви. Місяць – димчатий шмат плазми – у подертому хмар’ї. Ще – силуети гір праворуч. На одній із вершин пульсує зірочка маяка. Пульсує отак ніч крізь ніч. Глибше в горах – обсерваторія. Певне, й зараз десь там біля телескопа чатує давній знайомий мій – сивий професор. Не спить планета. Ночами, крізь дір’я хмар – очі у всесвіт.

З кожним ударом прибою, коли далеко в темряві берега стелеться шелестке, білопінне, – виднішає ніч! Бачу Сергіїв замислений профіль. Плечі опущені втомлено. Нелегкий хліб кінодокументаліста. Не перший день ми з Сергієм в супрязі. Де нас із ним тільки не носило! Фільмували археологічні розкопки. Фортецю Овідія над водами лиману. Спуски новозбудованих суден. Граніти монументів на місці колишніх концтаборів. Каменоломні. Птахів перельоти. Було потім ще одне відрядження. Особливе, відповідальне. Одне з тих, що ждеш їх подовгу, а потім воно звалюється на тебе зненацька. Осінь стояла червоно-багряна, палаюча, суха. З балкона такого ж, тільки повитого виноградом, дивився, як лопаються, падаючи, каштани, як смаглявіє листя лапате, а далі, крізь тишу дерев, світяться золоті верхи Софії. Стоїш і весь час прислухаєшся до чогось. І, нарешті, дзвінок: збирайсь, полетиш далеко, фільмуватимеш. сам знаєш що.

І летиш. Куняє Сергій поруч тебе в кріслі аорофлотнім. Внизу провалля демонів, житловища снігової людини, а ти над пасмом найвищих гір, над циклонами пролітаєш, – зараз ти людина майже небесна! Повінь світла довкола тебе. Світло висот купає твій лайнер, і тебе, і твого супутника патлатого, і запаси чутливої плівки. Ще вона ніщо, tabula rasa, а звідти привезете на ній спеку тропіків, джунглі, і горе чиєсь, і чорний напалмовий дим. Монтаж, цех друкування, екран. І знову – в дорогу. І хіба ж не прагнув ти життя саме такого? Що у вічнім неспокої та в тривогах, в щоденній готовності – одержати завдання й вирушити з кінокамерою хоч на край світу. Чи на якісь зовсім буденні кар’єри.

Треба було нам одного разу з Сергієм зафільмувати рідкісний вибух. Епізод із життя каменоломні. Близько дванадцятої було зроблено все, що треба. Змовкли перфоратори, громохкі бурильні молотки. Серію потужних зарядів уже закладено в монфліт, у щойно пробурені шпури. В кожну свердловину вставлено патрон-бойовик: він має виконати роль детонатора. Всю серію з’єднано. Відтепер слово за толом, за амонітом. Перекрито шлагбауми. Піднято сигнальний прапор на щоглі. Всюди стирчать застережні знаки: “Вибух! Небезпечно для життя!” Тиша залягла над кар’єрами, люди поховалися в укриттях. Ждуть у тривожній напрузі тієї миті. Тиша, тиша. Повітря світиться, ряхтить, і бджолиність золота гуде в ньому. Гуде, вібрує, мов далекі великодні дзвони дитинства.

Ми теж покинули небезлечну зону, приготувались: камери налаштовані, плівка закладена, матимем принаймні шістдесят метрів рідкісного вибуху. Ось-ось тишу розломить гуркіт, сонце пов’ється курявою, десь дрижатимуть шибки. День буде повен білого вітру, довкола гупатиме каменепад. Ось-ось уже. І тоді Сергій відкладає камеру вбік:

– Не буду знімати.

– Що сталось?

– Досить з мене. Всі ці вибухи. в печінках вони мені.

– Але ж це вибух творчий, будівничий, – пробую напівжартома умовляти колегу.

Та він затявсь. Музику бджоли, політ її – це він би згоден, а так. Сигарета вже лежала в нього на губі, одутлувате обличчя замкнулось в безкінечній байдужості. до – всього.

– Та бери ж камеру! Зараз вибух!

Оператор не зворухнувсь.

– Ще один гриб вибуху. Та ви розумієте, що він мені нестерпний? Моя психіка його не сприймає. Ні метра плівки не стану псувати на це, – і витягся горілиць у рівчаку. В безодню неба дививсь, сумовито й сонно.

– То якого ж дідька ми їхали на ці кар’єри? Адже нам потрібен був саме цей вибух, нам його замовлено, а тепер.

Ми посварились.

І хоч це ніби парадоксально, але відтоді ми, здається, потоваришували ще більше. Це зовсім не означає, що між нами панує золотий мир, адже такого, як мій колега, витримає не кожен: злоязикий, причіпливий, все йому щось муляє. На студійних зборах та різних обговореннях виступати не любить, але має звичку репліками обстрілювати промовців, в тому числі й маститих, і це йому, звичайно ж, не минає безслідно. Одначе у своїй справі Сергій віртуоз, один з наших найкращих молодих операторів, і з його професійним вмінням не можуть не рахуватись. Кількома знахідками, хай поки що досить скромними, короткометражними, студія завдячує якраз Сергієвій камері. Зненавида до штампу, жага пошуку, всечасне невдоволення собою – це в ньому є, і хіба ж за це не варто людині дещо й прощати? Один із наших студійних часом дивується моїй довготерплячості:

– Як ти з пим вживаєшся, з тим Сергієм Танченком! Він же псих. В нього. манія справедливості!

“Манія справедливості” – звісно, гандж неабиякий, та все ж коли довелось вибирати оператора для роботи найскладнішої, вибір знову припав на Сергія. Манера його мені до душі. Дедалі менше трюкацтва, яким хлопець захоплювався один час. Сергієва камера шукає тепер насамперед точності, виразності, природної глибини. Вона не боїться кадру навіть “некрасивого”, якщо це треба; іноді їй мовби з нічого вдається раптом видобути справжній самоцвіт. Вперше нам доведеться знімати повнометражну художню стрічку. Дали на ознайомлення пуд сценаріїв, дали час на роздуми, і ось ми з Сергієм забрались сюди, якнайдалі від студійного вавілону. Заякорились, терпимо один одного, співіснуємо. Тут справді є змога зосередитись, зібратися з думками.

Сергій уміє читати галопом, запевняє, що вже “освоїв”, тепер знічев’я цілоденне тиняється з кутка в куток, посірів від нудьги. Годинами може мовчати, думаючи щось своє. Якщо зрідка й порушує мовчанку, то лттгттс щоб кинути що одну пезапатентовану ідею на пшгахід портативнішої кіноапаратури або щоб проректи ще одну дошкульність на адресу своїх ближніх – футболістів, чиє готельне сусідство Сергія деколи навіть дратує. Хлопці як хлопці, живуть своїм розписом, тренуються на місцевому стадіоні, готуючись до весняних баталій, але для Сергія їхні м’ячі стають здебільшого каменем, на якому він вигострює свої парадокси.

– Не знаходжу в них нічого ні динамічного, ні демонічного. Дорослі люди, що бавлять дорослих. Слід від польоту м’яча по зеленому полю – невже це той слід, що його має залишити після себе людина?

Його не влаштовує і як вони ходять самовпевнено, і що свистять у коридорах та важаться після кожного тренування, і що під час дощу, зібравшись у вестибюлі, крейдою на чорній дошці забивають уявні голи у ворота суперника.