Гончар Олесь Терентійович Безсмертний полтавець

Іван Петрович Котляревський належить до тих довгожителів планети, які разом із витворами свого духу впевнено переступають рубежі сторіч, далеко йдуть за межі їм відміряного часу. Два століття живе на світі безсмертний автор “Енеїди” й “Наталки Полтавки”, поет, веселий мудрець, що в ньому мовби уособився оптимізм народу, його дужий, непідвладний смуткові дух, патріотичне чуття, обдарованість, моральна чистота.

Радісно бачити, як широко святкує країна 200-річчя від дня народження зачинателя нової української літератури. За рішенням

партії і уряду був створений Всесоюзний ювілейний комітет. Першого українського класика вшановують сьогодні братні народи нашої багатонаціональної Соціалістичної Вітчизни, дату народження Котляревського – за ухвалою ЮНЕСКО – відзначають у всьому світі.

Що ж приваблює в Котляревському його нащадків? Для нас він невіддільний від свого народу й від того грунту, що живив його творчість. Написав “Енеїду”, звичайно, Котляревський, авторське право належить йому, славетна поема – це голос його особистості, й усе ж разом із тим і “Наталку Полтавку”, й “Енеїду” витворював ще один автор,

ім’я якому – український народ, його життєлюбна й мужня вдача, його поетична й ласкава душа. І це аж ніяк не применшує індивідуальності письменника, а злитність його вдачі з характером народу радше підносить славного полтавця перед нашим духовним зором. Те, що ми звемо народністю, було органічно притаманне Котляревському й, певно, саме тут таємниця довговіку його творінь, таємниця їхньої дивовижної життєвості.

Передова російська громадськість доброзичливо зустріла самобутнє слово Котляревського, і це багато про що нам промовляє. Він стоїть біля самих витоків дружби наших братніх культур, і цим теж нам дорогий.

Багато що споріднює Котляревського з його великим земляком, котрий ставився до автора “Енеїди” з глибокою пошаною,- маємо на увазі Миколу Васильовича Гоголя. Споріднювало їх не лише походження, обставини особистого життя й той природжений гумор, що в ньому висвічує неповторна національна вдача,- ще дужче споріднює їх синівна любов до народу, його поезії, героїчної його історії, загострене почуття патріотичної гордості. Той, хто створив образ відважного козака Енея, і той, хто оспівав Тараса Бульбу,- обидва вони в тлумаченні понять обов’язку й честі завжди знаходять спільну мову. І якщо життя їхніх предків присвячене було походам, бойовому товариству, шаблі, то вони, лицарі мистецтва, з такою ж лицарського вірністю, замість шаблі, присвятили себе зброї ще гострішій – перу, до самозречення віддалися творчості, яка повністю увібрала в себе особисте життя їх обох. Звісно, кожен із них неповторний, розвивалися вони – Котляревський і Гоголь – кожен своїм шляхом, і все ж не можна не помітити, що образи “Енеїди” і, скажімо, “Вечорів на хуторі…” мають спільний родовід, є чимало спільного в самому духові цих творів, у перегуку мотивів, інтонацій, у яскравості барв, у вільній розгонистості письма… Коли з волі одного хоробрі душі сподвижників Тараса Бульби після бою возносяться на небо, то десь на півдорозі вони стрічають богів Олімпу в козацьких шатах, що їх веселий автор “Енеїди” саме в цей час скидає з неба на землю для участі в земних житейських ділах. Без сумніву, мистецький експеримент Котляревського, його смілива інтерпретація античної літератури справили враження на молодого Гоголя, в нотатнику якого знаходимо понад двадцять виписок з “Енеїди”; деякі з них він потім використає як епіграфи до окремих розділів “Сорочинського ярмарку”.

Та головне навіть не в цьому. Ставлення до рідного краю, до народу, його звичаїв, зачудований подив перед цільністю й повнозерністю народної душі, оспівування морального здоров’я народу – ось що найбільше споріднює Котляревського з його великим побратимом, надає образам “Енеїди” та ранніх повістей Гоголя виразно відчутної внутрішньої співзвучності.

Патріот, людина високої вірності обов’язку, Котляревський у молоді літа неодноразово опинявся у вирі пристрастей своєї доби. Ми бачимо його учасником штурму турецьких фортець, далі бачимо, як він крокує вулицями Дрездена,- це по тому, як він з ентузіазмом формував з числа своїх земляків козацький полк для боротьби з наполеонівською навалою; Котляревський – не чужий в колі освічених, демократично настроєних людей своєї епохи,- він близький до тих, хто стане потім декабри-стами, хто виношує республіканські ідеали,- і цей образ молодого хороброго офіцера, веселуна, кепкувальника, людини передових поглядів нам треба запам’ятати, щоб у патріархальній тиші його полтавського підвечір’я не померк реальний образ автора “Енеїди” та “Наталки Полтавки”.

Народився він у місті співучому та мужньому, в маленькому полтавському будиночку на горі біля собору – в старовинній українській хаті, з вікон якої було далеко видно. Внизу, за Ворсклою, розгорталися в заобрійну далеч мальовничі простори рідної Вкраїни, а звідти попід самі вікна підступало море народного життя, з його журбами й радощами, з чародійними південними вечорами, сповненими поезії, яка бентежила душу то піснею-задумою, то лукавим жартом, то щемкою сльозою… Маючи допитливе, чіпке око, Котляревський пильно приглядався до навколишнього життя. Вчителюючи після семінарії, яка дала йому добре знання класичних мов, у поміщицьких маєтках, він, як свідчить його біограф, “на сходьбищах та іграх народних” уважно дослухався народної говірки, записував пісні, вивчав мову, звички, побут, обряди, перекази українців, мовби готуючи себе до майбутньої праці.

Закінчувалося XVIII сторіччя – один із найтяжчих періодів в історії українського народу. Впроваджувалося кріпацтво. Люди, вчора ще вільні та незалежні, мали стати рабами, прикутими до поміщицької землі. Українське панство, козацька старшина, безсоромно зраджуючи свій народ, наввипередки кинулися в царську столицю ловити щастя та чини, змагаючись із придворними в сприт-ності й підлесливості перед царицею, цим, за словами Пушкіна, “Тартюфом у спідниці”, намагаючись якнайбільше урвати собі житейських вигод, дворянських привілеїв, подарованих сіл із тисячами душ закріпачених земляків. Мужича правда єсть колюча,
А панська на всі боки гнуча…

Чи не з тодішніх спостережень Котляревського якраз і виник оцей його гіркий афоризм?

Разом із кріпацтвом насувалося неуцтво. Зникали народні школи, які до того були майже в кожнім селі, трималися на кошти самого населення. Про жахливий занепад народної освіти на Україні в цей період розповість через сторіччя з трибуни Державної думи Г. І. Петровський, з доручення В. І. Леніна, викриваючи в своїй знаменитій промові колоніальну політику царату. 1804 року було видано указ про заборону вчитися українською мовою. Ще раніше, 1769 року, тобто в рік народження Кот-ляревського, “найсвятіший” синод відмовив Києво-Печерській лаврі в проханні дати дозвіл видрукувати український буквар. Ніч була глибока, тільки блискавиці народних заворушень – пугачовських та гайдамацьких – розтинали її тут і там, та ще гострий промінь благородної мислі Радіщева прорізав цей катерининський самодержавний морок.

Всю вогняну правду про цю добу буде сказано пізніше, і скаже її Шевченко. Піднявшись із найглибших надр кріпацького розпашілого пекла, він, великий Тарас, з прометеївською силою викриття жбурне в очі царям, панству слово гніву, слово прокляття й презирства, він розповість про незмиренні соціальні конфлікти, що стрясали імперію, про страждання людини, позбавленої людських прав, скаже й про підступну розправу над “козацькою республікою”, як назвав Маркс Запорозьку Січ, з розгромом якої загинули останні козацькі вольності.

Те, про що Шевченко скаже на повний голос, із усією нещадністю поета-революціонера, Котляревський лише зачіпає принагідно, хоча, коли судити з картин пекла в “Енеїді”, навряд чи можуть бути сумніви в тому, на чиєму боці були симпатії письменника, близького до народу, людини просвітительських демократичних переконань. Насаджування кріпацтва, розгул бюрократії, її са-модурство, продажність – усе це було йому огидне, й недарма ж Еней, мандруючи по пеклу, серед найперших грішників бачить гнобителів народу: Панів за те там мордовали
І жарили з усіх боків,
Що людям льготи не давали
І ставили їх за скотів.
За те вони дрова возили,
В болотах очерет косили,
Носили в пекло на підпал.
Чорти за ними приглядали,
Залізним пруттям підганяли,
Коли який з них приставав.

Народившись у Полтаві, цьому полковому козацькому місті, де ще відчувався вільнолюбний дух козацтва, Котляревський, звісна річ, іще в дитинстві багато чув про те, що діялося внизу на Запорожжі. Хлопчиком він був, коли знищено було Запорозьку Січ, і її свіжі руїни, що ранили тоді багатьох, не могли не хвилювати його ще дитинної уяви. Може, саме з цих асоціацій і народжувався задум – збезсмертити потоптану запорозьку Трою, під ім’ям античних героїв оспівати цих незнищенних троянців з Дніпра, чиє завзяття в такій своєрідній інтерпретації заграє в поемі щедрими барвами життя. Чимало запорожців, гнаних новою незвичною долею, в цей час ще блукало світами, Котляревський навіть стрічався з ними в задунайському поході,- і хто зна, може, якраз цей мотив блукань і асоціювався для поета з мандрами троянців після падіння Трої.